Забери мене, мамо!

«Можна попросити у вас шматочок тістечка?» — несподівано почула я позаду себе, розраховуючись на касі в своїй улюбленій кав’ярні. Озирнувшись назад, я побачила розгублені карі очі на худорлявому обличчі хлопчати. «Це не для мене, це для мого братика. Він так любить солодке», — несміливо та сором’язливо сказав він

І тут я побачила маленького хлоп­чика, який перелякано ховався за спиною свого старшого брата. Його великі заплакані очі на худому змарнілому обличчі так жадібно дивились на мій піднос з солодощами, що я, онімівши від клубка в горлі, відразу не змогла промовити ні слова.

Почувши гірку історію маленьких хлопчиків, я довго не могла збагнути, як такі малі беззахисні діти можуть жити у підвалах та під’їздах, а головне — бути нікому не потрібними. Як же я пошкодувала, що мені лише сімнадцять…

Саме тоді я вперше усвідомила наявність соціальної проблеми — дитячої безпритульності, яка, на жаль, і сьогодні в Україні є досить гострою. І проходячи вулицями міста, досить часто можна побачити малечу, яка намагається просто вижити в цьому не завжди «рожевому світі», граючи інколи за дорослими правилами.

Cоціологи відокремлюють «дітей вулиці» в Україні на певні категорії, враховуючи специфіку виникнення цієї проблеми, зокрема на:

безпритульних дітей (діти, які не мають постійного місця проживання в зв'язку з втратою батьків або асоціальними формами поведінки дорослих в сім'ї); дітей, яких вигнали з дому батьки;

бездоглядних дітей (діти, які мають певне місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці в резуль­таті матеріальної неспроможності опі­кунів (родичів, бабусь, дідусів), психічних розладів батьків, байдужого ставлення останніх до виховання дітей);

дітей-втікачів з виховних установ (ді­ти, що зазнали психологічного, фізичного та сексуального насильства в закладах інтернатного типу та притулках;

дітей-втікачів з зовні благополучних сімей (діти з високим рівнем конфліктності, акцентуаціями та патологіями характеру, відхиленнями у психічному та особистісному розвитку);

дітей, що за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці (діти, позбавлені систематичного батьківського піклування, аутсайдери шкільних колективів, діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, схильні до безцільного проведення часу).

Ми бачимо, що кожна з вищезгаданих категорій так званих «дітей вулиць» є наслідками інших проблем, таких, як безвідповідальність та аморальність батьків, опікунів, малозабезпеченість сімей, відсутність належного батьківського досвіду у вихованні дітей тощо.

«Дитина на вулиці» — це вже симптом «захворювання» держави, що може призвести до сумних наслідків, таких як: наркоманія, СНІД, злочинність, зменшення інтелектуального потенціалу, зрештою, відсутності здорового майбутнього в суспільстві.

На законодавчому рівні наші безпритульні діти захищені Законом України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» від 1 січня 2006 року. Відповідно до цього Закону безпритульні діти мають право на: повагу до їх гідності, охорону здоров'я, соціальний захист, правову допомогу, звернення відповідно до законодавства із заявами та скаргами до органів державної влади та органів місцевого само­врядування, отримання інформації про свої права та обов'язки. Крім того, безпритульні діти також користуються іншими правами та свободами, що закріплені Конституцією і законами України. Але виникає логічне запитання — звідки діти, які не знають, де вони будуть спати і що вони будуть їсти, можуть дізнатись про свої права, а головне — усвідомити їх своїм дитячим розумом.

Так, на сьогодні охорона дитин­ства в Україні законодавчо визначена як стратегічний загальнонаціональний пріоритет, вживаються різноманітні заходи та затверджуються Державні програми подолання дитячої безпритульності. Проте дитяча безпритульність як була так і залишається актуальною та болючою проблемою нашого суспільства. В даному випадку — час не лікар. Кожний день, кожна хвилина нашої бездіяльності грає проти нас.

Тому важливе значення мають не тільки заходи, спрямовані на боротьбу з цією проблемою, але й заходи, спрямовані на її попередження, зокрема, запровадження інституту сімейних психологів на місцевому рівні, які могли б впливати, а головне — контролювати ситуацію в кожній сім’ї. Також велику увагу слід звернути на підготовку, виховання майбутніх батьків, посилення їхньої юридичної (кримінальної) відпові­да­ль­ності за неналежне виховання своїх дітей. А на державному рівні, реалізуючи відповідні державні програми, варто проводити належний контроль за використанням державних коштів.

І піднімаючи проблему дитячої безпритульності, нам слід завжди пам’ятати, що в душі кожної дитини, яка залишилась без сімейного тепла і батьківської ласки, кричить тихий ослаблений голос : «Забери мене, мамо!».

Наталія Желих




Додати новий коментар