Мій промінь надії

Коли мені виповнилось 5 років, я серйозно захворів. Мої батьки були дуже налякані. Нарешті, був поставлений діагноз. В мене був менінгіт хребта. На той час, про цю хворобу було мало що відомо, та єдина лікарня, яка прийняла мене була Центральна районна лікарня в центрі Лос-Анджелеса. Ця хвороба вважалася дуже інфекційною та смертельною, тому єдиним місцем, куди мене могли помістити, була палата для смертельно хворих чоловіків.

Мене помістили в заґратоване ліжко серед тяжко хворих людей. Постійно, кожен день, хтось помирав, та їх тіла лежали до ночі, поки нічна зміна не забирала їх. Коли санітари приходили за тілами, я дивився через грати ліжка, як вони вивозять їх геть. Я досі пам’ятаю зловіщий звук апаратів штучного дихання, що шуміли вночі та навіть страшніший звук тиші, коли чоловік всередині помирав.

Мої батьки приїжджали до мене кожного вечора. Незважаючи на те, що вони витрачали більше години, щоб дістатися до мене, вони не могли навіть доторкнутися до мене. Більш за все мені бракувало теплоти їх рук, їх обіймів. Їх руки були закриті стерильним халатом, більшу частину їх облич закривали маски. Все, що я міг бачити, - це їх очі, і частіше за все, в них блищали сльози. Зразу після того, коли мене привезли, я впав у кому. Незважаючи на те, що я перебував у комі, я пам’ятаю, що чув, як лікарі розмовляли про те, що я помру.

Моя мама розпочала молитись за мене у церкві. Мій батько почував себе безпорадним та відчуженим від свого хлопчика, своєї єдиної дитини. Я знав, що він довго намагався знайти спосіб як прорватися через той чужий світ, в якому я жив. Він відчайдушно хотів дати мені знати, що він був там, що я не був один. Швидко він придумав простий план та щиро молився, мабуть, чи не вперше в житті за моє життя.

Коли я вийшов з коми, слова лікарів повернулися до моєї свідомості. Я думав, що помру. Мені було страшно. Раптом, я відчув що щось лежало коло мене. Я зрозумів, що мій батько залишив мені подарунок. Це був невеличкий ліхтарик, який уже пропустили через автоклав – щоб простерилізувати, та я міг ним користуватися. До нього була прикріплена записка: „Я люблю тебе.”

Цей ліхтарик став для мене найкращою іграшкою, яка коли-небудь була у мене, він став для мене цілим світом. Обережно, не світячи ним по різним місцям, щоби його в мене не забрали, я грався з цим маленьким промінцем світла увесь день. Я світив ним на мої пальці ноги та під ковдрою.

Цього вечора сталось щось дуже радісне. Коли настав час візиту моїх батьків, я помітив промінь світла, який пробився через вікно та впав коло голови мого ліжка. Він йшов від стоянки машин, яка була далеко внизу. Я посвітив йому у відповідь. Промінь знову блимнув два рази, тоді я відповів таким же чином. Тоді три рази. Я відчував, як радість переповняє мене вперше за цей місяць. Це був мій тато! Він знайшов шлях, як дістатися до мого світу та витягти мене з страхів.

З того часу мій батько та я грали в променеву гру кожного вечора і я перестав думати про смерть. Він знайшов шлях, як увійти в моє життя, навіть коли це було ліжко у лікарні. На різдво мої батьки встановили гарну ялинку вдома, у мене в кімнаті. А під ялинкою лежало декілька гарно запакованих подарунків та новий, блискучий двоколісний велосипед. Вони зробили фотокартки цієї ялинки з усіма подарунками, та мій тато прикріпив їх на решітці мого ліжка. Цей щасливий колаж відображав усі радощі свят. Я світив своїм ліхтариком на фотокартки, намагаючись розгадати, що ж там лежить у середині пакунків. Це дало мені бажання одужати, щоби я міг відкрити мої подарунки та покататися на велосипеді. Ввечері я чекав коли мій тато посвітить своїм ліхтариком у моє вікно, повідомляючи про свій приїзд. Ми світили у відповідь один одному, використовуючи різні коди, які ми придумували і ця гра завжди викликала у мене сміх. Та нічні жахи закінчилися, я почав одужувати. Через п’ять місяців мене виписала з лікарні.

Мої батьки очікували ще одну дитину. Я був знову здоровий, і життя здавалося знову чудовим. Але на протязі мого життя мій тато та я поділяли таємничий світ, який був розрізаний променем світла з ліхтарика.

Через багато років, після того, коли я та моя сестра зробили наших батьків гордими дідусем та бабусею, мій батько пережив інсульт. Він не міг спілкуватися, і я бачив страх у його очах. Того вечора я повернувся до лікарні, де він лежав, знайшов його вікно і посвітив туди найяскравішим ліхтариком, який тільки я міг знайти. Відповіді не було.
Невдовзі, мій тато помер. Тоді мене осінило, що мій батько, якого звали Рей (ray - з англ. промінь), став тим єдиним променем надії, що допоміг мені вижити, придумавши простий план з ліхтариком та променем світла.

На похороні одна історія, що дійшла до мене, розрадила моє горе краще за всі інші слова співчуття. Медсестра, яка була з моїм батьком того вечора, коли він помирав, сказала, що він був збудженим та неспокійним весь той день. „Але, раптом він поглянув догори, на небо, та на його обличчі проступила широка усмішка, та його тіло заспокоїлось. Дивно, я подумала. Я подивилася догори щоб побачити те, що побачив він. То було світло, яке пробивалося через вікно.” Вона засміялася та додала: „Напевне це ангели хотіли освітити його шлях на небеса ... напевне ми ніколи про це не дізнаємось.”

	Tweet
	Нравится