Школа — її життя. Ніна Василівна Косенко

Косенко (Рєзнік) Ніна Василівна,
випускниця 1-го випуску 11-го класу Драбово-Пристанційної середньої школи 1963 року.
Випускниця філологічного факультету Черкаського державного педагогічного інституту ім. 3ОО-річчя возз’єднання України з Росією 1967 року.

3 1967 року вчитель російської мови та літератури Семиполківської середньої школи, вчитель-методист, відмінник народної освіти України.

3 1988 року заступник директора з навчально-виховної роботи.

Сьогодні, у час економічної скрути, складного психологічного клімату та політичного розбрату, у школі зали­шилися справжні май­стри, фанати своєї справи. І можна лише сказати про них:

Учителю!
Я низько кланяюсь тобі.

А вона.. Хто вона? Та, чиє серце болить за кожну дитячу сльозу, за кожну помилку і двійку, за пропущений урок... Ця жінка на кожне запитання, спірку знаходить відповідь і розраду. Лише промінчики зморшок біля очей свідчать про великі клопоти, турботи й хвилювання.

А звати цю жінку Ніна Василівна Косенко — жінка-наставник, жінка-трудівниця, жінка — і вчитель. Мабуть, слово «вчитель» ми вживаємо й відносно жінок у чоловічому роді недарма, — щоб ще раз підкреслити, що жінки-вчителі сильні й мужні, і на їхні тендітні плечі може опертися не лише чоловік, але й ціле покоління дітлахів, таких різних: балакучих і мовчазних, спокійних і бешкетливих, ніжних і суворих. І саме такою є вона — вчитель російської мови і літератури та зарубіжної літератури Семиполківської ЗОШ І—ІІІ ступенів.

А народилася Ніна Василівна на далекій Півночі. Та для неї і її батьків цей суворий край — не рідна земля: сюди в 30-ті роки було депортовано багато розкуркулених українських сімей, серед них і сім’я її батьків. Працювали на лісозаготівлі. В цих суворих умовах повинні були вижити, перебороти труднощі, радіти і тужити водночас. З п'ятьох дітей вижило двоє. Батьки свято оберігали пам’ять про рідну землю.

Спливали роки. В кінці 50-х років сім’я поселилась на Черкащині. 1963 рiк — вона випускниця першого випуску 11-го класу, цього ж року — студент­ка Черкаського державного пед­інституту імені 300-річчя возз’єд­нання України з Росією, 1967 рік — випускниця цього вузу, а з 15 серпня 1967 року — вчитель російської мови та літератури Семиполківської середньої школи. Тут зустріла свою долю, одружилися, він теж учитель цієї школи, тут народилася її дочка Тетяна, тут народився і зростає її улюбленець онук Максим. І так уже 43 роки.
43 роки роботи в школі. Багатенько. 43? Та невже? Коли ж це?

Так, саме стільки у цьому пекельно-чарівному світі, що зветься педагогіч­ною нивою. Все було — окрилено-наївнi будні, і злети, і падіння, і гіркі розчарування. А розходилися хмари, знову ясніли ті найчистіші і найщиріші зорі — дитячі очі.

І знову дорога, і робота, робота...

Так часто буває, коли чужа праця споглядається збоку: усе здається простим і легким, начебто нічого особливого і немає. Але за тим криється багато непомітного, що зветься лабораторією педагога. У кожної творчої особистості вона своя.

Вона завоювала право називатися Вчителем, присвятивши себе всю справі. Професію любить й іншої долі собі не бажає.

«Важко отак раптом розповісти про все, чим жила з року в рік, що наболіло і виносила в серці, — ділиться своїми роздумами Ніна Василівна. — Треба з самого початку привчити себе жити життям школи».
Школа вибаглива і вимоглива. Вона або забирає людину всю, або просто каже: відступися, тобі тут не місце. Отже, треба любити дітей, ніколи не забувати про високе покликання. Коли б довелося розпочати життя знову, я обрала б пройдений шлях. Не тому, що добре і легко було на ньому, а тому, що він причетний до найголовнішого — виховання людини».

Погляд спокійний, упевнений. Ніби в саму душу проникає. За скельцями окулярів трохи стомленi очі та натруджені руки вказують на те, що робочий день сільського вчителя починається задовго до того, як зона переступить поріг школи.

Протягом усіх років роботи Ніна Василівна працює над темою — «Навчання і виховання на уроках російської мови та літератури».

«Навчання без виховання — це меч у руках божевільного», — казав Д.І. Менделєєв. Ніна Василівна замислюється над проблемами, які турбують кожного вчителя. Дошукується витоків таких негативних явищ у житті школи, як небажання дітей учитись, моральне спо­живац­тво, лінощі думки, але не поспі­шає звинувачувати самих дітей або їхніх батьків. На її думку, вагоміша причина — в обмеженості духовного життя школи. Навчання стає важкою, наб­рид­ливою спра­вою, коли світ інтелектуальних інтере­сів учнів окрес­люється лише підготов­кою до уро­ків. Діти неоднаково здiбні, й недопустимо, щоб учень ще в дитинстві відчув себе неповноцінним. Радість розу­мо­вої праці стає доступною людині, якщо її життя пройняте почуттям впев­неності у своїх силах, почуттям власної гідностi. Вона переконана, що нав­чання, виховання і розвиток дитини повинні відбуватися в умовах чуйності й турботи про неї. Вона вміє розуміти дітей, залучати кожного учня до щоденної розумової праці, закріпити в них почуття власної гідності, впевненості в своїх силах і здібностях. Урок для неї — творчість.

Світогляд учителя і неординарний підхiд до процесу навчання та виховання сприяють творчій атмосфері на уроці. Уроки побудовані так, щоб діти відчували себе дослідниками, мали змогу порівнювати, шукати й знаходити істину; вона розвиває бажання і вміння вчитися, відчувати радість пізнання у кожного учня.

Сорок четвертий рік Ніна Василівна намагається разом зі своїми учнями знайти відповідь на одвічні запитання про добро і зло, щастя, совість, честь, милосердя, любов і кохання, відпові­даль­ність, справедли­вість, і найперший, найкра­щий поміч­ник у цьому — художня література. Для неї — це моральна скарбниця народу, яку зона відкриває дітям, її учні на уроках порів­нюють, аналізують, доводять, роблять висновки, вони мають право на власну думку, вчаться захищати її.

«Хвилююсь знову...
Море квітів, якась несміливість
малюків...»

(Любов Забашта)

А квітів справді було багато! Троянди і жоржини, тюльпани і гладіолуси. Айстри часто стоять у її оселі. І дарують їх Наталки, Петрики, Любаші, Лідусі, Валентинки, Ігорі з Романами. Приносять їх вдячні батьки, просто друзі. У народній мудрості є афоризм:
«Те, що ти сховав, пропало.
Те, що віддав, маєш».

У Ніни Василівни нічого не пропадає, бо вона нічого не ховає, а все віддає. Віддає сповна любов, вкладає в школяра тепло своєї душі, запалює іскорку знань і відпускає в політ. А вони розлітаються і вже з висоти пташиного лету впізнають її, таку непоміт­ну, просту людину. І знаходять тоді слова подяки — зворушують до сліз, пишуть листи, заходять у гості. Не забувають ні через 10, 20 чи 30 років. Скільки випусків було? Кожного разу при розлуках боляче щеміло серце. Серед її випускників люди різних професій — і всі вони навчені творчо працювати.

Чи можна оцінити її вище, ніж оцінюють діти? Ні. Не можна. Це найвища нагорода. Серед її учнів немало тих, хто потім обирає вчительську професію. П'ятеро із них працюють у рідній школі поруч з Ніною Василівною, двоє з останнього 2006 року випуску навчаються в Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова.
Сьогодні вона поспішає до школи, а назустріч їй усміхаються щирі, відкриті оченята дітей. Засіває світ зернами добра і справедливості. Гнів і печаль Ніна Василівна залишає за порогом, бо знає, що дитячі очі гаснуть від похмурого чи стурбованого погляду вчителя.

Змінюються програма і підручники, вдосконалюються методи і прийоми викладення, а мета залишається та ж — навчити і виховати Людину. «Навчаючи — виховувати» — головне завдання, що ставить перед собою Ніна Василівна. Вона вважає, що вирішити його можна шляхом комп­лексного підходу до виховання, ціленаправленим впливом різноманітних форм і засобів навчально-виховної роботи на всі сторони особистості школяра — на його розум, почуття, навчальну і позашкільну діяльність. Вчителька так будує уроки, щоб досягти єдності навчання, виховання і розвитку.

Тому як учитель — словесник через мову, ювелірно огранює слово, яке запалює їскорки цікавості в серцях дітей, слово доносить до учнів основне поняття етики — добро та основне поняття естетики — красу. Учителька вважає, що творити добро та красу засобами мови, має стати внутрішньою потребою школяра.

Кожен урок продумується від початку до кінця, наперед передбачається, що візьмуть діти з нього, як зрозуміють матеріал, завчать правило, покращать грамотність, але не менш важливим момен­том Ніна Василівна вважає досягнення на уроцi виховної мети.

Саме тому для своїх уроків добирає цікавий тестовий матеріал, що відображає загальнолюдські духовні цінності — доброту і милосердя, любов до людей, бережне ставлення до навколишнього світу.


Надія Гуща

	Tweet
	Нравится