Національна ідея

Всюди зараз говорять про національну ідею. Суспільство починає дозрівати до розуміння необхідності мати таку ідею. Адже успішним може бути держава, як і особистість чи організація, яка має чітко визначену мету та місію свого існування.

Яка ж національна ідея, мета, місія потрібна Україні? Зараз багато говорять про європейський вибір України, про приєднання до Євросоюзу як можливу національну ідею, національну мету. Але чи може це бути національною ідеєю, чи національною метою? Вона не повинна бути такою короткотривалою. Ця мета максимум на десять—п’ятнадцять років. А що потім? Знову метання зі сторони в сторону чи спочивання на лаврах — мета виконана, прагнути ні до чого, а отже, рости, розвиватися немає стимулу — і наступає стагнація, а потім занепад держави. Ні, нам потрібно більшу, грандіознішу мету, таку, від якої захоплювало б подих не тільки у нас і в цей момент часу, але й у наших дітей та онуків. Таку, щоб наступні покоління підхопили і продовжили нашу справу, не втратили здобуте минулими поколіннями, а навпаки — примножили.

Потрібна така мета, така ідея, яка б не була зациклена на якомусь одному, нехай і великому та могутньому регіоні, а включала в себе усі регіони країни і навіть увесь світ! Не зійшовся врешті-решт світ клином на одній Європі, крім неї існує безліч розвинутих країн, яких не слід випускати з точки зору сьогодні, щоб не втратити чогось важливого завтра. Взяти хоча б розвинуту Північну Америку, чи менш розвинену Південну, а бурхливо зростаючі країни Сходу, з їх багатющою культурою, працьовитістю, філософією. Чи не обмежуємо ми себе, коли, окрім Європи, більше нічого не бачимо?

Ми, як країна, повинні прагнути не тільки входження до Євросоюзу, у Євросоюзу зараз своїх проблем достатньо, а отже, хто хоче додавати до них ще одну проблему з Україною? Якщо Україна буде зростати швидкими темпами, швидко і ефективно долаючи проблеми, розвиваючи свої здобутки та переймаючи найкращий світовий досвід, то нас запросять туди, навіть якщо ми й не проситимемо цього.

Тому ми повинні припинити чекати допомоги від когось, а самим взятися допомагати іншим. З якою людиною вам приємно бути разом? З тією, яка вам допомагає, чи з тією, яка завжди просить допомоги від вас? Якщо наша країна буде робити щось корисне для інших країн, то у цих країн виникне природне бажання бути ближчими до нас.

Почати практикувати таку ідею ми повинні з себе. Треба подумати, що я можу зробити для інших. Чим моя сім’я може допомогти іншим сім’ям? Моя організація існує не лише заради себе. Як діяльність моєї організації зробить внесок у процвітання суспільства, країни, чи допомагає оточуючому середовищу?
Нашим дітям ми повинні казати: навчайся не лише для того, щоб зайняти достойне місце під сонцем, а заради процвітання свого міста та своєї країни.

З такою сильною національною ідеєю, направленою на вдосконалення, країна змогла б розвиватися незалежно від ставлення до неї з боку Європи чи інших країн. І навіть після входження до Євросоюзу постійно здобувати авторитет на міжнародній арені.

Допомагаючи комусь, ми в першу чергу допомагаємо собі. Творячи добро, ми розвиваємося самі як особистості та робимо кращою свою країну. Через позитивну дію, спрямовану на когось, ми зможемо знайти у собі найкращі риси, об’єктивно їх оцінити та розвивати.

Нашу традиційну українську гостинність можна було б перетворити на значний фактор розвитку країни через туристичну індустрію. У нас є багато чого, що могло б зацікавити туристів з інших країн, але часто ми самі цього не цінуємо. А щоб люди охоче приїжджали до нас, вони повинні відчути доброзичливе, турботливе ставлення до себе.

Давайте подивимось на себе очима наших закордонних гостей. Як вони можуть пересуватися, наприклад, по Києву, коли тут немає ніяких вивісок англійською мовою? У метро всі зупинки оголошують лише українською мовою, дороговкази також лише однією мовою. Адже не важко всюди додати ще й назви латинською абревіатурою (хоча б маленькими буквами). Здавалося б, дрібниця, але згадую, як такі написи англійською, докладні карти, схеми на кожній станції метро рятували мене в Сеулі чи в Токіо. Пам’ятаю, як кожного разу у мене з’являлося відчуття вдячності до гостинних місцевих жителів, які так піклуються про іноземців.

А ще, для розвитку потрібно вміння навчатися на досвіді інших. Як невелика країна Японія, яка має обмежені природні ресурси, після спустошливої війни змогла за лічені десятиліття стати однією з провідних країн світу? Завдяки своєму працелюбству та вмінню переймати най­новіший досвід інших країн. Це не привело до втрати нею своєї національної ідентичності. І нещодавні події, пов’язані з землетрусом, показують, що турбота про інших допомогла японцям достойно пережити лихо.

У нас же часто можна почути думку: для чого нам учитися у когось, у нас і так все є. Є і справді багато чого, але не все. Україна володіє чи не найбільшими природними ресурсами у світі — землею, великими запасами природних копалин, але чомусь далеко відстає у розвитку від менш обдарованих ресурсами країн. А маючи чітку ідею: життя заради чогось більшого, можна було б без заздрощів і звинувачень дивитися на досягнення інших країн і навчатися у них.

Така національна ідея змогла б об’єднати людей, адже і на Сході, і на Заході — усі ми хочемо жити в кращій, процвітаючій країні, а її, ніхто крім нас самих, нам не збудує. А починати будувати треба з себе.

Андрій Лесів

	Tweet
	Нравится