Дивовижна шуба Адрара-Косе

Тільки в лисячій шубі не замерзнеш такої холодної зими! А в драній-предраній кожушині Алдар-Косе мерзнув би щодня.
Їхав він якось степом — руки, ноги померзли, ніс посинів, швидше б до теплої юрти дістатися!
Вітер свистить, за вуха хитруна хапає. А в степу ніде не видно диму над аулом.
Даремно махав камчою Алдар-Косе: старий худющий кінь не міг бігти. Мотне гривою — і знову насилу шкандибає.
«Поганий кінь довга дорога, — хитаючи головою, говорив Алдар-Косе сам до себе. — Їхати ще далеко, собачого гавкоту не чути, і жодної юрти в степу нема… Загинеш при такому морозі!»
Раптом бачить він — їде назустріч вершник. Алдар-Косе здогадався, що то їде бай. От хитрун і надумав його обдурити. Він розхристав свою драну кожушину, випрямився в сідлі й заспівав веселої пісеньки.
Зустрілись вершники, зупинили коней, привіталися. Алдар-Косе шапку набік зсунув, обмахується, наче сидить на осонні літньої днини.
— Невже ти не замерз? — здивувався бай.
— Це в твоїй шубі холодно, а в моїй — ой як тепло, — відповідає Алдар-Косе.
— Як же може бути тепло в такій шубі? — дивується багатій.
— Хіба не бачиш?
— Бачу, що вороння розірвало твою кожушину і в ній більше дірок, ніж хутра!
— Це й добре, що дірок багато. В одну дірку холодний вітер залітає в іншу вилітає. А мені залишається тепло.
«Треба видурити в нього цю дивовижну шубу», — подумав бай.
«Ох і тепло ж буде, якщо байську шубу надіти!» — міркує й собі хитрун.
— Продай мені шубу! — сказав бай Алдару-Косе.
— Не продам. Я без неї відразу замерзну.
— Не замерзнеш! Візьми мою лисячу шубу, — запропонував бай. — Вона теж тепла.
Та Алдар-Косе вдав, що й слухати не хоче. А сам очей не зводить з теплої шуби і байського скакуна.
— До шуби ще й грошей дам! — підлещується бай.
— Грошей мені не треба. Ось коли й коня даси, тоді подумаю.
Зрадів бай, погодився. Зняв свою шубу, віддав коня.
Надів Алдар-Косе лисячу шубу, сів на байського скакуна й полетів, обганяючи вітер.

Добре було тепер Алдару-Косе їздити від аулу до аулу в теплій шубі, на чудовому коні.
У кожній юрті запитували хитруна:
— Звідки це у тебе лисяча шуба й такий диво-кінь?
— Обміняв на дивовижну шубу, в якій було сімдесят дірок і дев’яносто латок…
Забавляючи людей, Алдар-Косе розповідав, як бай накинувся на його драну кожушину й віддав йому свою лисячу.
Сміялися люди, частуючи хитруна кумисом. Коли сміх ущухав, Алдар-Косе щоразу повторював:
— Далекий шлях чи близький, дізнається той, хто проїде. Гірку їжу від солодкої відрізнить той, хто її покуштує!




Додати новий коментар