Бекболат

У давні часи жив у степу бідняк. Була у нього чорна юрта, якась худоба. Мав він чотири сини Наймолодшого сина звали Бекболат.

От старий надумав хоч раз у житті поїсти досхочу м’яса. Сказано — зроблено. Увечері зарізали токти[13]. Зібралися усією родиною в юрті, наїлися досхочу м’яса, ще й залишилося. Потім батько сказав:
— Завтра залишок м’яса з’їсть той, хто побачить найкращий сон.
Усі погодилися та полягали спати.
Уранці старий покликав до себе синів і питає, що кому приснилося. А вийшло ось що: хто про що думав, те й побачив у сні.
Старший син сказав:
— Я побачив, що став чабаном у багатого бая і пасу його великі отари.
Другий син відповів:
— А мені подарували найкращого скакуна. І на кокпарі[14] я одержав багаті призи.
Третій син розповів:
— Я оженився на ханській дочці та з караваном верблюдів почесним гостем в’їхав до ханського двору.
Прийшла черга наймолодшого сина Бекболата:
— А я теж одружився з ханською дочкою і став ханом. Потім розшукав вас і врятував од голодної смерті.
Розповідь молодшого сина розгнівила батька, але він промовчав, поки свій сон не розказала мати. А жінка скромно сказала:
— Я стала дояркою і доїла овець у байській отарі.
Вислухавши всіх, батько накинувся на Бекболата:
— Ах ти розбишако, нікчемний хлопчисько! Ти бачив усіх нас вмираючими від голоду, а себе уявив нашим рятівником! Чорна невдячність у твоїх словах. Іди від мене, куди хочеш, на всі чотири сторони.
Побив Бекболата і вигнав його з юрти.

 А сам, хоч і нічого не бачив уві сні, розказав:
— А я уві сні літав на білосніжному скакуні-тулпарі по небу так, як не скакав ще жоден джигіт на степовій байзі.
Жінка і старші сини вирішили, що сон батька найкращий.
І старий сам з’їв увесь залишок м’яса.
А Бекболат залишив батьківську юрту і помандрував по степу, ходив од аулу до аулу в пошуках свого щастя. Якось він зупинився біля крайньої юрти й почув розмову. Старечий голос жалівся на долю, яка не дала йому сина — утіху на старості літ.
— Ох, коли б аллах послав нам, на наше щастя, якого-небудь сироту, — говорив старий. — Ми дали б йому притулок і усиновили б його.
Бекболат, почувши такі слова, дуже зрадів і увійшов до юрти. Низьким поклоном і ласкавими словами привітав він чоловіка й жінку.
Господарі почали розпитувати Бекболата, хто він, звідки й куди іде. Хлопець сказав, що він круглий сирота й блукає по білому світу в пошуках добрих людей, які усиновили б його. Старі зраділи та й запропонували Бекболату залишитися у них і бути за сина. Бекболат чемно подякував хазяям і залишився у них жити.
Чоловік ловив рибу, Бекболат пас баранів, а жінка господарювала вдома. Так спливали дні, тихо і непомітно.
Через деякий час Бекболат почав просити старого, щоб той дозволив йому порибалити. Старий згодився. Показав Бекболату озеро, де водилося багато риби, зробив для нього гарний гачок. З тих пір старий пас вівці, а Бекболат ловив рибу.
Жила сім'я в злагоді. Все йшло добре. Але одного разу піймалась на гачок Бекболата така велика рибина, що він не зміг її витягти.

Покликав Бекболат старого. Тягнули вони, тягнули, але і вдвох не змогли витягти. Покликали на допомогу стару. Але і втрьох не змогли витягти. Старий тоді говорить Бекболату:
— Ти, синку, тримай вудку, не випускай її з рук, поки ми не прийдемо. Ти, стара, принеси казан, дрова, воду для приготування обіду. А я поїду он в той найближчий аул і покличу джигітів на допомогу. Коли старий і стара зникли за лісом, із води вистрибнула величезна чудо-риба і заговорила з Бекболатом по-людському.

— Відпусти мене, сміливий джигіте. Коли-небудь в тяжку хвилину я допоможу тобі.
— Як же я тебе відпущу, — відповів Бекболат, — ти живеш у воді, а я ходжу по землі. Де ж я тебе знайду?
А чудо-риба відповідає:
— Дам я тобі, славний джигіте, одну лусочку. Де ти її підпалиш, там я тої ж миті з'явлюся.
Бекболат подумав і погодився. Взяв він одну лусочку і відпустив чудо-рибу в озеро.
В цей час з’явився старий з джигітами. Бекболат побачив їх, закинув вудку і сів на березі, начебто нічого не тралилося.
Але старий — досвідчений рибалка, його не обдуриш. Він одразу помітив, що вудка пуста. Став він лаяти Бекболата.
— Що ж я міг зробити один? — запитав Бекболат. — Риба зірвалася й пірнула у воду.
Тут старий почав бити свого прийомного сина камчою і примовляти:
— Ах ти, негіднику! Я з усіх сил стараюсь, бігаю, кличу джигітів на допомогу, а ти, ледащо, не зміг удержати рибу.
От старий і вигнав Бекболата.
І знову опинився юнак у степу сам, знову помандрував од аулу до аулу в пошуках щастя. Ішов і думав про свою гірку долю. Раптом бачить він, як голодний вовк наздоганяє ах-тайлак[15] з золотою шудою[16]. Ак-тайлак кинувся назустріч Бекболатові.

— Врятуй мене, сміливий джигіте, від голодного вовка. Коли-небудь і я тобі у пригоді стану!
— Ти сам не знаєш, куди біжиш, рятуючись од смерті. Де ж я знайду тебе і чим ти зможеш мені допомогти? — запитав Бекболат.
— Я дам тобі жмуток своєї золотистої шуди. Де ти її підпалиш, там я тої ж миті з’явлюся, — відповів ак-тайлак.
Бекболат погодився. Прогнав він голодного вовка, відрізав од гриви ак-тайлака жмутик золотистої шуди й почимчикував степом.
Раптом назустріч йому летять дві жар-птиці, а за ними яструб. Ось-ось наздожене їх.
Побачили вони у степу самотнього подорожнього, підлетіли до нього й стали благати:
— Врятуй нас од нашого ворога — яструба. І ми коли-небудь станемо тобі в пригоді!
— А де ж я знайду вас? — запитав Бекболат. — Ви птахи небесні, вільні, а я чоловік мандрівний.
— А ти візьми у нас по перу. І де ти підпалиш наше пір’я, там ми і з’явимося, — сказали жар-птиці.
Бекболат урятував од яструба жар-птиць, узяв у них по одному перу й пішов своєю дорогою.
Через якийсь час побачив Бекболат, що йому назустріч біжить лисиця, а за нею женеться білий беркут. Злякалася лисиця людини, але страх перед беркутом був сильніший.

Підбігла вона до Бекболата й просить:
— Урятуй мене, добрий чоловіче, від лиходія — білого беркута. І я в свій час стану тобі в пригоді.
— Я радий тебе врятувати, — відповів їй Бекболат. — Але ж ти сховаєшся в горах і лісах. Як я тебе знайду?
— А ти візьми у мене жмуток шерсті. Де підпалиш її, там я і з’явлюся. І в боргу перед тобою не залишуся.
Врятував Бекболат лисицю, відрізав у неї жмуток шерсті і вирушив далі.
Так мандрував Бекболат степом, голодний, обірваний, у сумних піснях жалівся на свою тяжку долю. Багатьом він добро вробив, а сам із сил вибився і ледь-ледь пересував ноги. І ось бачить: удалині щось чорніє. Зібрав Бекболат останні сили, проминув солонцюватий такир[17] і побачив перед собою великий аул. Зайшов він до першої юрти, де жили самотні старі чоловік і жінка. Сподобався Бекболат хазяям, і вони залишили його у себе, і став він у них за сина.
Минуло кілька років, і став Бекболат гарним джигітом.
Якось по всьому степу пролетіла чутка, що красуня Кара-аю — дочка хана Акбузау — хоче вийти заміж без калиму. Але з однією умовою: жених повинен тричі сховатися від неї. І, якщо Кара-аю хоча б один раз знайде жениха, тоді вона вийде за нього заміж без калиму.
А якщо тричі не знайде, то на того чоловіка чекає кара. Уже чимало юнаків — бажаючих одружитися з жорстокою красунею Кара-аю — загинуло.
Про все це дізнався і Бекболат, але твердо вирішив спробувати свого щастя. І як не плакали, як не умовляли, як не лякали його нові батьки, він не послухав їх і, попрощавшись, поїхав із аулу.
Приїхав Бекболат до хана Акбузау. Вийшла до нього одна із служниць ханської дочки, вислухала його й пішла доповідати про нього своїй господині.
— Голубко, он прийшов якийсь замурзаний юнак, обірванець і, по всьому видно, із сиріт. Як скажете, впустити його чи ні!
Кара-аю повела чорною бровою й жорстоко посміхнулася:
— Що ж, хай буде однією жертвою більше! Яка різниця! Впусти його!
Тільки-но Бекболат увійшов, Кара-аю зневажливо подивилася на нього й сказала:
— Джигіте, умову мою ти знаєш, ховайся: до трьох разів…
Бекболат заперечив:
— Не до трьох, а до чотирьох! Якщо згодна на це, то і я готовий, якщо ні, я повертаюсь додому!
Сміливість юнака зацікавила її. Кара-аю погодилася.
Бекболат вийшов з палацу і пішов у поле. Там він дістав із пазухи риб'ячу лусочку та підпалив її. Не встигла лусочка згоріти, як перед ним, начебто з-під землі, з’явилася чудо-риба.
Бекболат розповів чудесній рибині про умову Кара-аю і попросив заховати його від всевидящих очей красуні.
— Не журися, Бекболате, у твоїй біді я - перша помічниця.
Проковтнула його чудо-риба і пішла на дно самого глибокого озера, де лягла під великий чорний камінь.
В умовлений час подивилася красуня Кара-аю із свого трону і закричала:
— Бекболате! Ти лежиш під чорним каменем на дні глибокого озера в череві чудо-риби. Виходь!
Бекболат обізвався на голос красуні Кара-аю і в ту ж мить з’явився перед нею.
— Ну, що ж, ховайся вдруге, — сказала красуня.
Вийшов Бекболат з палацу і підпалив жмуток золотистої шуди ак-тайлака. В ту ж мить з’явився перед ним ак-тайлак. Розповів Бекболат йому все, і ак-тайлак каже:
— У свій час ти мені допоміг, і я готовий віддячити добром. Посадив він Бекболата собі на спину і, як вихор, помчав по полям. Ось уже відкрилися перед ними непрохідні хащі Каринай. В цих хащах був до того височенний і густий очерет, що ні пішому не пройти, ні птаху не пролетіти. Ак-тайлак за одну мить перескочив через хащі Каринай і зупинився на березі крижаного моря.
В умовлений час Кара-аю подивилася зі свого золотого трону і закричала:
— Гей, Бекболате, я бачу тебе! Ти знаходишся за непрохідними хащами Каринай на березі крижаного моря.
— Вірно, ти відгадала, — відповів Бекболат і в ту ж мить з’явився перед красунею Кара-аю.
Ось і втретє довелось ховатися Бекболату. Вийшов він у поле, підпалив два пера жар-птиці, — і вони зразу ж з’явилися перед ним. Розповів їм Бекболат про свою гірку долю. Підхопили вони його на свої крила й знялися аж до сьомого неба.

В умовлений час красуня Кара-аю подивилася зі свого трону — нема ніде Бекболата: ні на землі, ні в морі, ні в озерах. Тоді вона подивилася на небо, побачила жар-птиць і закричала:
— Гей, Бекболате. Я бачу тебе на крилах жар-птиць аж під самим сьомим небом. Спускайся сюди!
Бідний Бекболат з’явився перед лицем всевидячої і всезнаючої красуні Кара-аю. І сказала вона йому:
— Іди, ховайся востаннє і готуйся до смерті!
Сумним вийшов Бекболат з палацу. Підпалив він у полі жмуток лисячої шерсті, і в ту ж мить з'явилася перед ним лисиця. Чемно кланяючись, вона запитала:
— Чим я можу служити тобі, добрий юначе?
Бекболат розповів і їй про все від своєї появи у палаці перед золотим троном Кара-аю і аж до того, як побачила його красуня навіть на сьомому небі.
— Ти остання моя надія, — сказав він лисиці, — якщо і ти не допоможеш мені, тоді мені нічого не лишається, як готуватися до смерті.
— Не сумуй, джигіте, — відповіла лисиця. — Якою всевидячою і всезнаючою не була б красуня Кара-аю, на цей раз ми обдуримо її. Я заховаю тебе, але ти повинен вислухати мене та зробити так, як я велю. Якщо в умовлений час красуня закричить: «Бекболате, я не бачу тебе!» — ти мовчи і не ворушися. Потім вона скаже: «Я бачу величезну нору, яка протяглася від самого сходу до заходу. Але тебе, Бекболате, тут немає». Тільки тоді ти відповідай і виходь із своєї схованки.
Сказавши це, лисиця повела Бекболата до величезної нори, яка починалася біля самого сходу і виходила там, де сонце сідало. Разом підійшли вони до великого каменя, і лисиця попередила:
— Ти, Бекболате, залишайся тут і нікуди не ходи, лежи і не ворушися. А потім роби так, як я наказувала.
Лисиця попрощалася і пішла собі.
В умовлений час красуня Кара-аю всюди подивилася й ніде не побачила Бекболата. Здивована, вона закричала: «Бекболате, я тебе не бачу!» Бекболат мовчав. Красуня ще раз повідомила, що не бачить юнака, але Бекболат не озивався і на цей раз. І лише тоді, коли втретє красуня Кара-аю сказала: «Бекболате, я не бачу тебе!» — він з'явився перед Кара-аю із-під самісінького її трону.
Виявляється, що знаменита красуня так пишалася, що ніколи не дивилася собі під ноги.
Швидко облетіла всю країну новина про Бекболатову перемогу над красунею Кара-аю. Її батьки, родичі та прості люди захоплено говорили про розум і спритність Бекболата.
Хан Акбузау улаштував небачене урочисте весілля своєї красуні-доньки і бідняка Бекболата. Хан був старим чоловіком, синів у нього не було, і тому він сказав Бекболату:
— Хоч ти й не знатного роду, але ти гідний правити моєю країною.
Хан відмовився від трону і всю владу передав Бекболату. Ця подія була відзначена всенародним святом і бенкетом, який продовжувався сорок днів і сорок ночей.

Коли Бекболат став ханом, він розшукав і забрав до себе старого батька і стару матір, трьох своїх братів, які були такими бідними, що ледве не вмирали від голоду. Бекболат поселив своїх рідних у розкішних кімнатах палацу. І якось він запитав у батька:
— А пам’ятаєш мій сон в ту ніч, коли ми вперше за все життя наїлися м’яса досхочу? Хіба не збувся мій сон?
Батько засміявся, пригорнув до себе молодшого сина й сказав:
— Я гордий тим, що ти у такій гіркій самотині переміг усі труднощі і своїм розумом дійшов до вершини слави та щастя.
А народ дякував Бекболату за його мудре правління країною, за доброту і справедливість.




Додати новий коментар