Надія Курбатова

Я в свой город вернусь,
Что под светлым крестом,
Где полнеба сгорает
Над каждым мостом,
В мой каштановый рай,
В мой кленовый обряд….
Н. Курбатова

На долю батьків Надії Курбатової випали надлюдські випробування. На вечорі, присвяченому пам’яті доньки, мама розповідала про її трагічну долю. Мов заворожені, вслухалися присутні в кожен штрих короткої біографії Надії-поетеси, Надії-художниці, Надії-знавця музики… Всі ці самобутні дари розкрилися в неї протягом короткого життя, але справжнім її покликанням було малювання… Із самого раннього дитинства вона робила розмаїття малюнків, сюжети яких світилися радістю, добротою, милували око. Щедре творче уявлення занурювало її в особливий казковий світ, сповнений філософських роздумів, відвертості, чуйності, надзвичайної спостережливості…

Невиліковна хвороба загнала її у куток обмеженості в часі, просторі, можливостях. Дівчина мужньо боролася з фізичними стражданнями поетичним словом, кольорами, красномовною лінією, створюючи доробки наповнені особливої музичної гармонії.

Шляхетність Надії втілилася в її творчих доробках. Вона залишила понад 200 віршів, біля 30 картин, безліч малюнків, графічних композицій, акварелей. Сповнена життєдайної енергії, юна художниця прагнула передати сучасникам свої почуття, любов до навколишнього світу, ніжність і тендітність.

Можна перекинути місток із малюнків через прозорий потік її життя, берегами якого були й поетичні добірки. Надія мандрувала в своєму творчому човні у світі неповторних творчих уявлень, які дарували їй втіху і насолоду. Нота вічного і дорогоцінного супроводжувала її творчість, яка озвучувалася щебетом райських пташок і сяйвом далеких зірок:

Когда лишь только
чувство появилось,
Что и стихи,
и музыку возможно
Одним мазком,
ударив кистью тонкой,
Оставить,  словно эхо,
на картоне,
Я поняла – я все смогу…
Мне все возможно…

Надія жила життям Булгакова, страждала з Ахматовою, прощалася з Єсеніним, поверталася до свого улюбленого міста з Мандельштамом, захоплювалася римою Пушкіна. Надія не стогне, не грюкає дверима, не посилає прокляття в небеса. Лише звертається до них знаком оклику та приймає свою долю іронічно, спрямовує погляд до зірок, шукає відповідь у слові… А безсонними ночами, змордована нестерпними тортурами, звертається до Ван-Гога, складаючи гімн хвали його творчим знахідкам, які засяяли у весняних садах міста Арле:

Какая ночь была вчера!
Луна какая!
Звенели звезды до утра,
Не умолкая.
Пугала собственная тень
Бельмом косящим,
И свет фонарный был совсем
Не настоящим.
Скажу тебе, в такую ночь
Возможно встретить
Того, о ком лишь мог мечтать
На этом свете.
В такую ночь Ван-Гог писал
Залив и звезды,
И воском плакала свеча
Со шляпы пестрой…

Художниця любила кольори, знаходила для них свої акорди: червоний – це урочистість, полум’я життя, а жовте – зле і ненаситне… У кожному із них художниця прагнула відчути сподівання. Так народилась композиція «Гімн рукам», зображені руки розмовляли, страждали, запрошували у свій красномовний світ. На білосніжних паперах озвучуються в мережеві обрисів кипариси, перегукуються хижаки, шукають співбесідників подорожні… Питливе око художниці спостерігає народження Немовля, спів янголів, танок німф. У вишуканих завуальованих напівтонах загадково проглядають фіалки та бузок, а поруч застигає в муках Христос. В океані її життя нестерпно палало сонце…

Надія зналася на музиці, її душа співала, відчуваючи розкіш класичної, джазової музики, і все це втілювала в своїх творах. В її малюнках співало небо, раділи птахи, створюючи на невеличких аркушах свій танок страсті… Усе в них майоріло відблисками, лінія була красномовною, виразною. Сповнена натхненням, вона вдало вела бесіду поетичним словом и пензлем, запрошуючи нас у свій загадковий світ. Надія знаходила друзів серед піднебесної, до якої так невблаганно вела її доля.

Ты не записывай стихи,
Запоминай, как наслажденье,
Как вкус, как ярость от мечты,
Где нет тебя, где есть сраженье,
Где мысль, пролившись, прорастет
Явленьем света, звука, цвета…

Доля дарувала Надії надзвичайну любов до природи. Читаючи сторінки її щоденника, відчуваєш ніжну душу, філософське бачення світу, велич почуттів. Вона багато читала, цінувала і любила поезію. З дитинства знала багато казок, найбільше всього дорогою для неї була казка «Алиса в стране чудес». Вірші Висоцького, Ахматової, Мандельштама, Єсеніна наповнювали її душу красою і життєдайною енергією, дарували щасливі моменти. Поетеса пише: «Отсутствие физической боли и голода – уже счастье… Как ни странно, каждое нынешнее несчастье оказывается на несколько порядков легче последующего…». Вона не лукавила, було занадто мало часу і багато страждань. А далі читаємо: «Будь я БОГОМ – никто бы не мучился физически. Не было бы ни слепых, ни паралитиков. Пусть бы все мучились морально».

Коли Надія зовсім перестала бачити, жорстокий діабет поступово відібрав у неї все, залишаючи півтони, півтіні і музику… В її життя увійшов Моцарт и Бетховен, Фіцджеральд, Луї Амстронг, Шопен, Бах… Вона зналася на численних піснях бардів… Три виміри: малюнок, поетична нива і розкіш музичних акордів наповнювали її творчу долю, даруючи натхнення, любов і силу жити. Творчість Надії Курбатової навчає любити й цінити життя.

Я дерево и глаз одновременно,
Я музыка и что за ней нетленно.
Я смысл и бессмыслица строки.
Я и судьба, и линия руки.
Я бабочка и звезды, что под нею,
И на ветру безудержном немею.
Я отпечаток Бога и судья,
И преступленье, и преступник я.
Я замысел и вымысел, я Вечность,
И Бесконечность я, и Быстротечность.
Я биллион своих отображений
В поверхностях зеркальных размножений.
Я все, что есть, и все что ни бывало,
Но этого уже мне слишком мало…

Життя Надії Курбатової було коротким, динамічним і повноводним, але всупереч усьому вона зуміла показати, як треба відповідати за красу Всесвіту. Вона залишається в наших серцях як дивовижний потік життєдайної енергії, сповнений спраги і вишуканої краси, янголом благословення…

Мы будем вечно возвращаться
Друг к другу в трепетные руки.
Ни смерти нет там, ни разлуки.
Мы будем вечно возвращаться,
И от дыханья до дыханья
Нет нам времен и расстоянья.
Как имена – всего лишь звуки
В бездонном всплеске узнаванья.

Валентина Єфремова




Читайте також: 

Додати новий коментар