Микола Омелянович Макаренко

Існує поняття «розстріляне Відродження». Бурхливий період пробудження самосвідомості в Україні породив сплеск діяльності творчих особистостей. Соціальний портрет цієї когорти представляла творча інтелігенція України. Частина з них були під дамокловим мечем приниження, переслідування, замовчування. Постійні допити, арешти приводили до самогубства, вимушеної еміграції або концтаборів. Саме до цієї когорти і належить Микола Омелянович Макаренко, на честь якого громадська організація «Сумське земляцтво у місті Києві» вже декілька років поспіль впроваджує в життя мистецький проект «Сумщино, любове моя!».

Упродовж цього «легендарного часу», 20-х років ХХ сторіччя, в Україні прокотилася хвиля неймовірного пробудження національної свідомості. Люди повірили у зміни. Сповнені віри у побудову незалежного суспільства в голодний та холодний час реорганізації молодої держави, будували нове суспільство, створювали художні шедеври, закохувалися, мріяли про світле майбутнє.

Саме з такими намірами і приїхав Микола Омелянович на свою батьківщину. Про це свідчить лист, який він написав своєму другові вченому Б. Є. Пєтрі у 1927 році: «В 1919 году я выехал из СПб в командировку на Украину… казалось тогда, что действительно я могу быть полезным родине».

Але не так сталося, як гадалося. Із Харкова столицю України перенесли до Києва. Новому уряду потрібно було заявити про себе, була розроблена програма знищення духовенства, творчої інтелігенції. Ствердження куль­ту особистості розгорнули через гігантські проекти. Було вирішено побудувати ансамбль для проведення масових заходів. Для цього обрали площадку на пагорбі Дніпра, провели конкурс проектів, переможцем якого став Й. Лангбард. Залишилося лише розчистити ділянку для будмайданчика. Правда, була перешкода — там існували духовні святині українського народу, ансамблі Михайлівського Золотоверхого монастиря та Святої Софії Київської. Стали шукати причину, щоб підвести наукове підґрунтя до знесення храмів. Тут без авторитетних учених важко обійтися.

В Україні не було рівних М. О. Макаренку в знанні історії культури, музейної справи, археології та багатьох питаннях мистецтвознавчої науки. Ідеали науки та культурної спадщини вчений відстоював усе життя. Тому влада внесла його ім’я в авторитетну комісію зі знищення храмових споруд. Але М. Макаренко не тільки відмовився поставити підпис під документом, а й підняв світову спільноту на захист київських святинь. Він свідомо пішов на «смертельний шлях у позику»…

Сміливець, який зробив новій владі виклик, був невеликого зросту, кульгавив, мав трагічну долю. Улюблений син Орест, на якого він покладав усі надії у продовженні своєї справи, загинув ще юним. З того часу духовні випробовування М. Макаренка щороку набирали нових обертів. Джерело розуму, творчого натхнення, колосальних знань у галузі світової культури, фахівець з багатьох мистецтвознавчих питань — страждав не тільки духовно, а й фізично. Майже без усякої платні через голод та холод він, мов одержимий, віддавав себе збереженню культурних цінностей, роз­кривав нові пам’ятки, щоб вивести рідну державу на світовий рівень. Навчальний рік Макаренко викладав у сімох учбових закладах, проводив семінарські заняття при музеях, в приміщеннях яких була нульова температура. Ідея змушувала віддавати усі сили не за гроші, а «единственно по соображениям идейно-национальным». Уявіть собі відчай вченого, коли уряд проголосив курс археології, як предмет контрреволюційний?!

Високоосвічений вчений уже мав шлях наукової роботи на теренах Російської археологічної комісії — археологічні експедиції, звання художника першого розряду, посаду заступника головного охоронця Імператорського Ермітажу. М. Макаренко постійно друкувався в різних провідних друкованих виданнях, викладав на Вищих жіночих архітектурних курсах, вивчав мистецьку спадщину М. Ломоносова та Т. Шевченка. Саме в Петербурзький період він відкрив Роменську культуру на території ранньослов’янських поселень так званого городища «Монастирище». Йому належить відкриття «Маріупольського могильника» — пам’ятки світового значення. Макаренко збагатив наші знання про скіфську культуру, зробив низку відкриттів на Миколаївщині, де вивчав Ольвію. Період козаччини Макаренко називав Українським Від­родженням.

Після переїзду до Києва Макаренко займався трипільським періодом. Проводячи розкопки на території Наддніпрянщини, він представив докази, що трипільська культура вперше з’явилася саме в Україні. Так вчений прагнув вивести Україну в першорядне місце серед європейських країн. У складі Софійської комісії та Археологічного Комітету досліджував Софійський собор, пам'ятки Київської Русі, Києво-Печерської лаври, Михайлівського Золотоверхого собору. Брав участь у археологічних розкопках Ольвії, Спаського собору в Чернігові, Крейдищанського комплексу поблизу Сум.

Чинне місце в біографії М. Макаренка посідає мистецтвознавча наука. Підсумком досконалих знань Імператорського Ермітажу стало видання путівника. З таким багажем він зумів опанувати книгодрук, художнє шитво, вишивку, різьбярство, іконопис, старожитності, храмове будівництво в Україні. Він упевнено дав характеристику дерев’яних церков козацької доби, як періоду Українського Відродження.

Упродовж 1920—1925 років М. Макаренко працював директором музею Мистецтв академії наук України, що відкрився на основі унікальної збірки Бориса та Варвари Ханенків. Під час громадянської війни значна частина музейних експонатів була розпорошена, зникла. Макаренко багато доклав зусиль, щоб її знайти, зберегти і дослідити та опрацював перший путівник по музею. Саме за збереження «буржуазних предметів», які не відповідали культурі пролетаріату, і почалися арешти директорів провідних музеїв України. Під час фабрикування обвинувачень для арешту М. Макаренка все це згадали.

Перший арешт відбувся у 1934 ро­ці за відмову підписати акт про знесення Михайлівського Золотовер­хого собору. Макаренко був засланий на 3 ро­ки до Казані, потім відбувся арешт у 1936 ро­ці, після якого його засуджують на 3 роки і відправляють у Томськ до виправно-трудової колонії №2. У грудні 1937 року втретє заарештований і постановою «трійки» засуджений до вищої міри покарання. Миколу Омеляновича стратили 4 січня 1938 року. Поруч постійно перебувала його дружина Анастасія Сергіївна Федорова-Макаренко, яка клопотала про його реабілітацію.

Якщо ім’я митця витримало іспит часом, то це визнання. А коли це виз­нання не одного покоління, то це вже всенародне шанування. Ось чому вдя­ч­ні земляки влаштували щорічний мис­тецький конкурс на честь свого видатного товариша. Відкриття виставки живопису відбувається в Києві, а по­тім вона крокує по Сумщині. А на батьківщині М. Макаренка, в селі Мос­калівка, в жовтні 2011 року за народні кошти відкрили пам’ятну дошку на честь свого знаного земляка.

У виставці-конкурсі живопису 2012 ро­ку взяли участь 23 художники з різних областей України. Вручаючи дипломи учасникам конкурсу, виконавчий директор земляцтва І. Родченко відзначила високохудожні твори, на­ді­слані з Сумщини. Хвилююча краса української землі, де завжди є місце батьківській хаті, хлібним полям, кві­тучим лукам, романтичним узбережжям річок, навіває ностальгію за малою батьківщиною. У благодатній ти­ші відчувається передзвін дзвіниць храмів як на сонячних полотнах І. Василевського, шелест вітрів та пахощі різнотрав’я на променистих пейзажах С. Кривенка. Сяє красою рідна Сумщина на пейзажах Василя Рубаника, Ігоря Швачунова, Олександра Масика, Тамари Ціун, Віталія Юдина, Миколи Нечвоглода, Ганни Носенко. Віолета Монсевич надала перевагу тематичній картині та створила полотно «Кролевецька берегиня» з мотивом життєвого оберегу. Ольга Карпенко перенесла нас до історичного заповідника «Посулля».

Заслужений художник України Генрі Ягодкін освятив нас пасхальним натюрмортом. Музейного рівня живопис представив Борис Сердюк. У його пейзажах відчувається не тільки фаховий рівень живописця, а й ота вишукана нота настрою, яка робить художній твір самобутнім, яскравим. Його манеру лесированого письма на полотні «Весняний мотив», який був притаманний українським майстрам кінця ХІХ початку ХХ століття, відзначив В. Єрмаков. За одноголосним визначенням журі, живописець із міста Конотопа став лауреатом конкурсу. А премію вручили від Всеукраїнського банку розвитку, директором якого є шанувальниця мистецтва Заслужений економіст України володар ордена княгині Ольги III ступеня О. Радченко.

Як зазначив голова «Сумського земляцтва у місті Києві» І. М. Рішняк, — приємною несподіванкою цього року стала участь у конкурсі і юних митців. Буде кому передавати естафету поколінь. Твори десятирічної художниці з Білопілля Тетяни Пилипенко були визначеними поважним журі на чолі з його головою Заслуженим діячем мистецтв України професором НАОМА О. Басанцем. Була визначена для неї заохочувальна нагорода, яку втілив у життя художник, відомий науковець, академік НАНУ, шанувальник мистецтва Ю. С. Шемшученко.

Громада, присутня на відкритті виставки, — а це творча інтелігенція Укра­їни: Заслужений діяч мистецтв України М. Шелест; священик проректор з наукової роботи Київської православної богословської академії Ві­та­лій Клос, Заслужений художник Укра­їни В. Єрмаков, Заслужений економіст України Ю. Вітренко, Народний посол України Г. Лаврик, Заслужений діяч науки Укра­їни Ю. Шемшученко, Заслужений діяч мистецтв України М. Шевченко, кандидат історичних наук Ю. Кухарчук та багато інших, підняли питання про вшанування імені М. О. Макаренка в столиці України.

Для цього запропонували звернутися до голови міської ради Києва О. П. Попова з пропозицією про встановлення меморіальної дошки на будинку №17-А по вул. Шовковичній, де проживав Микола Омелянович Макаренко зі своєю дружиною. По праву його ім’я повинно бути і серед Почесних громадян Києва.

Земне життя Миколи Омеляновича Макаренка продовжується як охоронця Михайлівського Золотоверхого монастиря у вигляді бронзового погруддя, встановленого на брамі Економічних воріт. Кожного дня ім’я надзвичайної людини високих духовних принципів воскресає з небуття.




Галерея: 
Читайте також: 

Додати новий коментар