Мистецтво на допомогу сім’ї

Двадцять перше століття ... Ми навіть і не помічаємо, як мимоволі, але неуклінно наше життя пронизує непримиренність, конфронтація і навіть жорстокість і злостивість. Науково-технічний прогрес, який перетворив або поступово перетворює оточуючий світ у віртуальний фантом, все більше віддаляє нас від нашої природної суті. Але людина, не дивлячись на всі зміни, що відбуваються в сучасному світі, мало в чому змінилась і залишилась вірною своїм глибинним почуттям: так само, як сотні років тому вона прагне до любові, краси, затишного відвертого спілкування; так само, як і багато-багато тисячоліть закохується, створює сім'ю, народжує дітей. Тобто, продовжує життя. Як же не загубити самого себе, знайти свій шлях у нашому бурхливому та часом агресивному сьогоденні? Як примиритись з оточуючим світом? На допомогу людині, як це бувало неодноразово на критичних зламах цивілізації, приходить мистецтво. Лише духовні цінності, які витримали тривале випробування часом, народжують такий необхідний для кожного ідеал, відтворюють красу, дають відчуття, передусім, внутрішньої гармонії, яка і є стрижнем нашого єства.

Серед різних виявів мистецтва музичний театр без перебільшення вважають найбільшим проявом людського духу: дивний сплав поезії, драматургії, музики, живопису тощо на протязі багатьох сторіч залишається неперевершеним явищем культури людства. Поруч з музичним театром кінематограф, який синтезував у собі практично всі види сучасного мистецтва, зі всіма його безмежними можливостями (особливо з сучасними технічними засобами) програє змагання через технократичну відстороненість кінострічки, а від того відсутність живої творчості, прямого контакту з глядачем. На відміну ж від драматичного театру опера та балет (а саме про них і йде мова) мають величезну перевагу – музику, яка створюється саме в цю мить перед глядачем-слухачем та якій підвладне проникнення у найпотаємніші та найпотаємніші куточки нашої душі. Недаремно видатні постаті історії людства досить часто надавали особливе значення музичному виду мистецтва. Достатньо пригадати, що ще в сиву давнину Піфагор ототожнював сім нот звукоряду з планетами космічного Всесвіту, в Середньовіччі вона була мовою спілкування з Богом, в період Нового часу – особливо в добу Романтизму - музика починає стійко займати місце провідного виду мистецтва. Засновник європейського ірраціоналізму – видатний філософ ХІХ століття А. Шопенгауер навіть віддавав перевагу згаданому метамистецтву над існуючим світом. Цей список можна було б ще довго продовжувати, але повернемось до театру.

...Яскраво палаюча люстра оперного театру. Розкіш вбрання партеру і лож, пишність антрактної завіси додають всім присутнім піднесеного, радісного та святкового настрою. Особливо зворушливий стан викликає оркестр, який розігруючись в оркестровій ямі, сумлінно готується до прийдешньої вистави. Всі – і музиканти, і глядачі – в передчутті якогось загадкового, незвичного чуда, що через мить буде відбуватися на власні очі. Поступово тане світло. Все завмирає в очікуванні однієї людини. І ось вона з'являється: неспішно або навпаки поривчасто проходить серед музикантів до свого місця на подіумі, займає його, вітаючи весь оркестр в особі першого скрипаля, та підіймає руки. Чарівний змах палички і, о дивна мить, нещодавня звукова какофонія оркестру, що розігрувався, повний хаос миттєво перетворюються в дивовижну струнку гармонію, яка зачаровує, обворожує та бере у полон своєї краси. Таїнство починається...

Людина з паличкою в руках, яка не грає на жодному інструменті під час вистави, але знаходиться на самому видному місці у центрі всіх подій – хто вона? – чарівник, маг або навпаки зайвий рудимент, який лише відволікає увагу глядачів перших рядів? Ось вже на протязі майже двох століть з часів виникнення професії диригента у сучасному її розумінні кожне нове покоління робить спробу дати власну відповідь на це запитання.

"Диригування – темна річ", – цей вислів, який якось злетів з вуст відомого російського композитора М.А. Римського-Корсакова, не лише відразу став крилатим, а мабуть найбільш опукло виявив всю складність та унікальність зазначеного явища. І дійсно, важко уявити, але під час всього спектаклю диригент має не лише давати вступи музикантам оркестру. солістам-вокалістам, танцюристам, різним групам хору та ін., визначати і тримати ритм, контролювати баланс та загальну звучність, що разом складає ремісничий потенціал неординарної виконавської спеціальності; а й емоційно надихати всіх безпосередніх учасників вистави (і в оркестровій ямі, і на сцені), а також заряджати їх флюїдами особистої інтерпретації, що представляє творчий аспект професії. І лише віддавши левову частку своєї душі та серця виконавцям разом з ними запалюєш публіку в глядачевій залі, даєш можливість кожному з присутніх цього чудодійства, що відтворюється на його власні очі, відчути естетичну насолоду, стан духовного очищення або, за визначенням великого Аристотеля, – "катарсис". Заради цього люди різних часів та народів приходили, приходять та будуть приходити у царину музичного театру.

В останнє десятиріччя минулого століття американські науковці провели дослідження, в якому намагалися визначити емоційні, інтелектуальні та фізичні затрати людини в тому чи іншому виді діяльності. Так от, серед майже трьохсот основних спеціальностей, якими займається наш сучасник – людина межі другого та третього тисячоліть, за даними показниками пальму першості впевнено отримала професія диригента оперного театру.

... Опускається завіса. Вистава закінчилась. Бурхливі оплески, квіти, визнання майстерності всіх учасників вистави. Більшість глядачів (так як і більшість виконавців творчого колективу) покидають театр переповненими глибокими почуттями, зворушеними від побаченого і почутого, з відчуттям внутрішнього задоволення. І мало хто з них здогадується про те, що чудо сіюхвилинної таємничості, гармонії, краси, яке відбувалось на власні очі, не дивлячись на велику кількість учасників, значною мірою залежало та було в руках, почуття і серці лише однієї людини, ім'я якій – Диригент.

	Tweet
	Нравится