|
Це сталося, як кажуть мені мамині сестри, а мої тітки, 14 травня 1994 року. Так, саме в цей день, об 11 годині (хоч я точно, як ви розумієте, цього не можу стверджувати) я голосно закричала, вдихнувши перше повітря, яке, до речі, вже тоді мені здалося не дуже то й чистим. Так, я кричала всією силою свого маленького єства, а вони — медсестри, лікарка та й навіть рідна моя матуся — не тільки не поспішали на крик дитини, а й навіть раділи з того, що я так голосно верещала. Вже тоді я зрозуміла, у який жорстокий світ прийшла, проте далі вже було не так-то й страшно, трохи навіть цікаво.
Почали батьки вибирати мені назву в дивний, як на мене, спосіб. Вирішили, що назвуть мене тим іменем, на яке я якось зреагую. І почали вони над ліжечком називати імена: батько з одного боку, а мати — з іншого. Я ледь встигала крутити головою на всі боки, щиро посміхаючись як татові, так і матусі. Отож цей, перший сімейний експеримент я провалила, і він не дав бажаних результатів. Тоді батьки пішли іншим шляхом: почали підбирати ім'я, яке б якнайкраще підходило під Павлівна, бо батька мого кликали, як я тоді зрозуміла, Павлом.
Тижнів через два, а може, й більше (я тоді ще не зналася на літочисленні) я називалась уже не просто доня чи дівчинка, а велично так — Анастасія Павлівна. Проте це тривало зовсім не довго, згодом стали називати мене Настя. Мені це вкрай не подобалось, я не хотіла реагувати на це ім’я, а то й зовсім кричала, проте мій голос був гласом вопіющого в пустелі, і мене ніхто не хотів ні чути, ні розуміти. Хоча, погодьтеся, Анастасія Павлівна звучить значно краще, ніж просто Настя.
Років, мабуть, у три я зрозуміла, що в сім’ї я — єдина дитина і все найкраще — моє! Щойно я це зрозуміла, як батьки знову пішли проти моєї волі — відвели мене в дитячий садок, а там — я була не єдина, і доводилося виборювати місце під сонцем. Як усі діти, я і кусалась, і билась, але заради молока з пінкою я щодня ходила в садок і щодня готова була і битись, і кусатись.
Удома в їжі я була, дай, Боже, усім батькам таких дітей, невибагливою. Головним моїм девізом було: «Усього й побільше!».
Десь років у шість з копійками пішла я до школи, точніше, туди мене повели мої батьки, а я слухняно йшла, бо не знала, що ця волинка затягнеться аж на 11 років.
Ніколи не забуду той день, коли з якоїсь причини пропустила урок письма, на якому вчилися писати літеру «в». Потім цю кляту букву я засвоювала вдома з ремінцем і плачем. Ну й підступна ж ця літера «в». Чомусь у мене замість неї все виходили вісімки, і батько напророчив мені бути бухгалтером, бо з цифрами я дружила більше, аніж з буквами.
Швидко пролетіло навчання в початкових класах — і ось я вже п'ятикласниця. З усіх предметів найбільше я, звісно ж, любила математику. Що менi в ній подобалось? Ні, не цифри, не таблиця множення, а, уявіть собі, — калькулятор. А освоїла я його самотужки вдома, ховаючись від мами, яка не дозволяла мені брати її речей. На уроках я рахувала найшвидше — вчителька не знала про існування калькулятора і вважала мене дитиною-вундеркіндом. Проте моя вундеркіндність була прикро виявлена. А сталося це так. Добігав кінця перший семестр сьомого класу і мене, як найкращу математичку, було відправлено на районну олімпіаду. Там я посіла почесне 1-ше місце... з кінця. Ось така оказія.
Окрему частину мого життя займає туризм. Без нього я не я. Ледь-ледь залізши на якусь гору, назад повертатися я не хочу, проте як згадаю, що всі харчі залишилися внизу, швидесенько збігаю вниз. Люблю посидіти біля багаття з найкращою подругою Марією і помріяти про принца з білим наметом.
Зараз навчаюсь в Козелецькій гімназії №1, в 11-му класі, і частесенько думаю: що буде далі? Ось так і живу, не втрачаючи оптимізму. Живіть так і ви!
Анастасія Митько, 11-й клас, Козелецька гімназія №1, Чернігівська область
|
Моя автобіографія за Остапом Вишнею
