|
 Декілька років поспіль до міжнародного свята Дня матері Федерація жінок за мир у всьому світі проводить міжнародну конференцію. Під час конференції відбувається церемонія нагородження «Жінка року» у декількох номінаціях. У 2010 році у травні місяці також пройшла така конференція. Тема конференції: «Материнська любов – основа історії та запорука майбутнього».
У цьому році День матері співпав із Днем Перемоги. 2010 рік – рік 65-річчя Перемоги.
Обговорюючи кандидатуру номінанток, голова правління Міжнародної громадської організації «Федерації жінок за мир у всьому світі» Тетяна Юріївна Коцеба запропонувала, щоб однією з них була обов’язково жінка-ветеран Герой Радянського Союзу. Про Людмилу Степанівну Кравець ми дізналися з книжок та статей в газетах. Тому вирішили познайомитися з цією легендарною жінкою особисто. Коли ми йшли на зустріч, то дуже хвилювалися.
Жінка-лікар, Герой Радянського Союзу, нагороджена трьома орденами Червоної зірки, орденом Героя Радянського Союзу, численними медалями «За відвагу».
Але всі хвилювання відразу ж закінчилися після того, коли нам відкрила двері Людмила Степанівна. Привітавшись з цією прекрасною жінкою, відразу ж виникло відчуття, що ми знайомі багато років. А простота, людяність, чуйність, душевність цієї жінки зачарували.
Людмила Степанівна розповіла нам свою героїчну біографію.
Народилася 7 лютого 1923 року в селі Кушугум Запорізького району Запорізької області (зараз це селище міського типу) у сім’ї службовця Кравця Степана та його дружини Агафії. Яким тоді було дитинство? Все на своєму шляху дісталось пережити нашій героїні: і голод 30-х років, і війну 40-х. Людмила Степанівна закінчила 7 класів. Її подруги говорили, що вона буде кравчинею. Але доля розпорядилася по-іншому. В 1941 році Людмила Степанівна закінчила двохрічну запорізьку школу медичних сестер. І коли почалася війна, вона з перших днів Великої Вітчизняної війни, 3 липня 1941 року, вже працювала в евакогоспіталі. Але весь час мріяла про те, щоб її направили на фронт.
Постійно писала рапорти з проханням направити на фронт, на передову, де, як їй думалось, вона буде більш потрібною. І таки добилася свого: військовий лікар підписав їй рапорт. І ось Людмила Степанівна вже на передовій, працює санінструктором роти. Вона, а їй всього було 18 років, перев’язує вже солдат, на собі витягує з-під вогню автоматних черг поранених. Силу, витриманість додає ще Людмилі Степанівні неперевершена віра в Перемогу.
Вона була 5 разів поранена. Найважче поранення їй дісталося під Старою Русою на початку 1943 року. Були поранені обидві ноги. Щоб зберегти їй життя, хірурги хотіли їх ампутувати. Але вона дуже просила не робити цього. Просила, щоб зберегли ноги, що вона витримає усі болі, що їй краще вмерти зі своїми ногами, бо як же вона буде жити без них. І на цей раз вона добилася свого.
Переносила нелюдські страждання, біль, але зціпивши зуби терпіла, не плакала, боролася з тим, щоб разом із лікарями вилікуватися від тяжких ускладнень газової гангрени і стати на свої ж ноги. Після того, як криза минула, вона постійно тренувалася. Терплячи біль, втрачаючи свідомість, вставала і робила 100 кроків сьогодні, 120 кроків – завтра, 150 кроків – післязавтра, а з кожним днем все більше й більше відходила від ліжка, бо мала мрію знову повернутися на передову.
І знову перемога за цією невисокою худенькою дівчиною. Наша героїня покалічена, в рубцях на ногах, повертається на фронт в свою бойову частину.
Людмила Степанівна переконала лікаря, який її лікував, що вона може повернутися знову в бойовий стрій, що все витримає, що її призначення допомагати тим, кому ще гірше. Вона знала, що на передовій думки лише про те, як врятувати поранених, а про свій біль ти забуваєш, і думати про себе немає часу.
Санінструктор повернулась в рідну частину і знову спасала поранених, прикриваючи своїм тілом. Щогодини, щохвилини, ризикуючи своїм життям, рятувала життя іншим. А під кінець війни Людмила Степанівна в одному з боїв, коли був тяжко поранений командир роти, замінила командира, взяла все командування ротою і особистим прикладом підняла бійців на виконання бойового завдання, яке було поставлене перед підрозділом.
Завдання було виконане. За цей героїчний вчинок Людмила Степанівна 31 травня 1945 року за мужність і хоробрість була представлена до звання Героя Радянського Союзу. Після війни Людмила Степанівна проживала в місті Запоріжжі, а тепер проживає в місті Києві. У неї двоє дітей, син і дочка, має онуків. Але й зараз вона постійно з людьми. Постійно веде роботу по військово-патріотичному вихованню молоді.
У номінації «Жінка 2010 року» міжнародна громадська організація «Федерація жінок за мир у всьому світі» нагородила Людмилу Степанівну нагородою «Жінка-герой».
Ще раз вітаємо Людмилу Степанівну з нагородою! Добра Вам, шановна Людмило Степанівно, довгих років життя, здоров’я і нових Перемог!
Людмила Грабовенко
|
Героїня року. Людмила Кравець
