Вікторія Васалатій: «Все буде так!»

Актриса Національного академічного драматичного театру імені І. Франка, лауреат премії «Київська пектораль» за музику до мюзиклу «Едіт Піаф. Життя в кредит». Актриса, співачка, композитор. Її пісні є в репертуарі Ірини Білик, Асії Ахат, Павла Зіброва, Алли Кудлай, Катерини Бужинської. Автор музики до вистав, дитячих та дорослих мюзиклів («Попелюшка», «Дюймовочка», «Носороги», «Ассоль», Marilyn Monroe. Crazy in love).

Це ім’я я відкрила для себе десять років тому. Власне, з прем’єри мюзиклу «Едіт Піаф. Життя в кредит», який написали Юрій Рибчинський (автор п’єси та віршів) і Вікторія Васалатій (автор музики). Десять років ця вистава продовжує збирати аншлаги в Національному драматичному театрі ім. І. Франка. Головна виконавиця — Вікторія Васалатій, вона ж композитор, ділиться спогадами про свою історію до знайомства з Едіт Піаф і після. 

Нещодавно у Парижі Вікторія закінчила запис альбому, до якого увійшли найвідоміші пісні Едіт Піаф. У дуеті з Шарлем Дюмоном Вікторія записала Les amants і пісню, яку не встигла заспівати Піаф Je m’en remets à toi. 

Сьогодні графік Вікторії Васалатій перенасичений. Вона інтенсивно вивчає французьку мову, готується до туру Notre Dame de Paris, учасницею якого вже є четвертий рік поспіль у ролі Fieyr de Lis. Навесні в Національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка планується прем’єра мюзиклу «Марсель і Піаф» — це продовження історії Піаф, де звучатимуть найвідоміші пісні Едіт Піаф оригінальною мовою (французькою). Автор п’єси Юрій Рибчинський, в основу сюжету поклав період кохання та пристрасті між чемпіоном світу з боксу Марселем Серданом та Піаф. Це найдраматичніший період життя Піаф і пік її сольної кар’єри. Режисером-постановником призначено Дмитра Черепюка, акторський склад обіцяє бути зірковим. У головній ролі — Вікторія Васалатій. І, звісно ж, підготовка до великого концерту в Bobino в Парижі у супроводі симфонічного оркестру за участю Шарля Дюмона. І все це цієї весни. 

«Я починалася з тата і мами…»

— Вікторіє, у вас таке цікаве прізвище. Що знаєте про історію свого роду? Звідки бере початок Вікторія Васалатій? Частіше в афішах читаємо Васалаті.
— Початок звісно — від тата і мами. А загалом моє життя наповнене якимись містичними моментами і просто цікавими подіями. Віднедавна почала трохи записувати, щоб не забути деталі. Можливо, колись займуся письменництвом (сміється). Я народилася в селі Студена на Вінниччині на кордоні з Молдовою (зараз це Придністров’я). Нас розділяє поле, яке в дитинстві можна було перейти і збирати в лісі ягоди, гриби. Багато жителів нашого села розмовляють мішаною мовою. Я, на жаль, не знаю молдавської. Моя бабуся, та й батьки — вчителі, розмовляли українською і нам з сестрою прививали любов до рідної мови. До речі, і я в третьому поколінні мала б бути педагогом (це по батьковій лінії). По мамі дуже сильна й драматична жіноча лінія. По-перше, там народжувалися лише дівчатка. На старість жінки лишалися самотніми. Я вже сказала, що батьки педагоги (на жаль, мами вже немає з нами). Одна з моїх прапрабабусь — полька. Її чоловік був головним кухарем у польського пана. В селі Чорномин до сих пір стоїть той маєток, у якому багато таємниць. Зараз те приміщення забрали під школу. Якось я там була. Мені хотілося відчути дух тієї історії. Прапрадід був розумним і начитаним. До речі, від нього в мене, як придане, лишилися срібні ложки і виткані панські ковдри. 

Моя бабуся була вчителькою малювання. Все життя вона малювала й чудово шила. Дідусь прекрасно вирізав з дерева — просто витворяв красоти. Батько мій художник і музикант. До сих пір працює в школі, викладає малювання, креслення. А ще він завідує Будинком культури в селищі Рудниця, де я провела своє дитинство. На кожне свято ми з татом своїми силами робили концерт. Я займалася оформленням сцени: малювала, писала, придумувала сценарії, співала. І ким я тільки не була на тих вечорах… Навіть циганкою. Придумувала сценки, виходила до людей — гадала їм, передбачала щасливе майбутнє. Людям це подобалося. Цей артистизм певною мірою передався від тата. Але ж твердять, що схожа на маму. Мама була жінкою з витонченим смаком. Вона була стриманою і нагадувала мені аристократичних панянок, яких виховували прислухатися до чоловіка, не показувати своїх страждань назовні… І, коли мене з нею порівнюють, хочеться, щоб саме ця мудрість мені й передалася. 

Прізвище Васалатій — батькове. Дехто стверджує, що це грецьке прізвище, інші кажуть, що молдавське. Думаю, швидше молдавське, бо подібних прізвищ у тому регіоні багато. Власне, там це прізвище на п’ятому місці по популярності. Ну а тут — це рідкість. Тому й залишилася у паспорті Васалатій. А ось коли виступаю, тобто у сценічному імені останню літеру «й» прибрала для кращого звучання. До речі, прекрасна ідея з родовим деревом — писати історію свого роду. Це — надбання родини. Але це вже інша історія. 


— А як почалося ваше знайомство з музикою? 
— Все дуже просто. Богу дякувати, в селі була музична школа. Бабуся на день народження подарувала фортепіано «Україна» — таке красиве чорне, різьблене. Натяк був зрозумілим — треба йти вчитися до музичної школи. Спочатку це була глибока пристрасть. Згодом почало набридати. Особливо сольфеджіо. Мені подобалося підбирати музику, щось придумувати. Пощастило на вчительку. Наталія Донатівна (по класу фортепіано) уважно вислуховувала всі мої композиторські починання. Вона навіть вихваляла мене. Так я навчилася трохи хитрувати. Замість того, щоб вчити ноти й те, що задали, я швиденько показувала їй те, що придумала. Я грала, а вона з цікавістю слухала. Я вдячна їй, що не знищила в мені ту нотку, а навпаки щось в мені помітила. Паралельно батьки віддали мене до заочних художніх курсів. Я вивчала рекламу, дизайн. Одночасно закінчила музичну школу й художні курси.

Конкурс Володимира Івасюка став знаковим

— Отож ви мали стати вчителькою… історії й продовжити педагогічну гілку роду. Але ж — поїхали на конкурс і змінили свою долю?
— Так, конкурс імені Володимира Івасюка вирішив моє подальше творче життя й географічне положення. Замість того, щоб їхати вступати на історичний факультет до Вінницького педагогічного університету, я поїхала на ювілейний конкурс імені Володимира Івасюка, який проводив Микола Мозговий (світла пам'ять). Це було в 1999 році. Конкурс проводили не в Чернівцях, а в Києві. Цей конкурс відкрив мені дорогу в столицю. Після виступу на сцені Палацу «Україна» ректор Михайло Поплавський запропонував безкоштовно вчитися в Київському національному університеті культури та мистецтв. Про це він сповістив у прямому ефірі СТБ. Звістка стала шоком для всіх, хто мене знав, особливо для батьків. У журі сиділи: Микола Мозговий, Михайло Поплавський і Юрій Рибчинський. Всі для мене — знакові особистості. Я виконувала пісні Володимира Івасюка «Відлуння твоїх кроків», «Лиш раз цвіте любов» і авторську «За тобою». Остання написана у співавторстві з батьком на мою музику. Юрій Рибчинський саме тоді сказав, що мій голос схожий на Піаф. Але, на жаль, я не знала хто така Піаф. Він дав мені свою візитку і сказав: «Зателефонуй мені і я розповім тобі, хто така Піаф, і ми разом напишемо про неї пісню». То була найкраща нагорода для мене. Юрій Рибчинський став моїм учителем, наставником, творчим ангелом мого життя. Щоправда, я довго ходила з тією візитівкою і не наважувалася подзвонити. Мобільного телефона тоді у мене ще не було, а до телефона-автомата в гуртожитку треба було вистояти чергу. Скільки тих черг я вистояла… А коли підходила, набирала номер, вішала трубку і йшла геть. Не вистачало сил і мужності: що я йому скажу, хто я така? А раптом уже забув моє ім’я?

— Ви була така сором’язлива? 
— Швидше скромна. Я приїхала до Києва сама. Батьки купили квиток, дали якісь копійки, щоб доїхала до гуртожитку. Я майже добу просиділа в приймальній Михайла Поплавського з сумкою «мальборо» і пластмасовим тазиком, щоб взяти направлення на поселення в гуртожиток… Мені соромно було сказати, що я саме та переможниця. Власне, секретарці я назвала своє прізвище, на що почула у відповідь — «Чекайте». До поважного ректора заходили поважні персони. І все ж моя черга дійшла майже опівночі! Ректор був здивований, але всі питання вирішили за кілька хвилин. Я жила в гуртожитку за адміністративним корпусом. Ще вдячна долі за своїх сусідів по кімнаті — Світлану та Наташу. Вони зробили моє студентське життя незабутнім.

— І все ж, Юрію Рибчинському ви додзвонилися? 
— Так, памятаю, майже дослівно: «Записуй адресу, приїзди хоч зараз!» Згадую, як елегантно приймала його дружина Олександра Іванівна — пригощала смачною рибною юшкою. А ще вона вразила мене своєю витонченою поведінкою, чим дуже нагадувала мою маму. Мені сподобалась їхня квартира з високими стелями, з картинами відомих художників. Саме там я почула вперше пісні Едіт Піаф. Саме тоді Юрій Рибчинський подарував мені книгу Симони Берто про Едіт Піаф. Відтоді почалося знайомство з цією видатною французькою співачкою. 

Юрій Рибчинський повірив у мій композиторський талант, помітив акторські здібності й тому перша пісня про Піаф, яка має назву «Все буде так!» вийшла схожою на маленьку виставу, справжню драматичну історію, яку я не тільки співала, а проживала акторськи. 

— Вам не дорікають, що ви не акторка, а граєте на такій провідній сцені?
— Звісно, як тільки я прийшла до театру, відчувалася недовіра, сумніви і очікування, що от-от провалюсь, здамся, не справлюсь... Та той час минув. За десять років роботи на сцені нашого театру мені б мали уже видати два дипломи. Бо майстерність — це любов до професії у союзі з наполегливою працею, і це не порівняти з теорією, яка домінує у вишах. А ще тихо радію з того, що свого часу в мене повірив, світлої пам’яті, Богдан Ступка. До речі, був такий випадок, коли навчалася на другому курсі, акторський талант у мені помітив Лесь Танюк і запропонував перейти до нього на акторський факультет. Я навіть написала була заяву. Та коли зайшла з нею до Михайла Поплавського, а той справедливо мене присоромив, що, мовляв, на всю країну оголосив, що запросив на безоплатне навчання, а я тут перебираю… Вирішила залишити все так, як є. Доля — найкращий цензор. Все стало на свої місця. 

Три щасливі дні в Парижі

— Якісь приємні містичні дива вас переслідують, Вікторіє? Ви поїхали до Парижа?
— Після того, як була написана перша пісня, присвячена Едіт, виникла ідея створити мюзикл. Я вже про неї начиталася, наслухалася пісень і мене вражала її доля і її єнергія, що через пісню пронизувала наскрізь. Французької мови я не знала, в школі вивчала англійську, але, маючи гарний слух, я добре імпровізувала аля французькою. Так я, зазвичай, створюю музику до пісень — імпровізую голосом і записую на диктофон. Коли Юрій Рибчинський почув, відправив своєму другу в Париж. Француз відповів, що звучить справді по-французьки. Ця рецензія надихнула. Трохи пізніше Юрія Рибчинського з родиною запросили до Парижа. У ту поїздку він взяв і мене. І вже Париж продовжив відкривати для мене Піаф: ось вулиця, де співала Піаф, а це — музей, а тут вона жила, а тут похована.

— І стався момент, який заставив вас повірити у власні сили, написати мюзикл? 
— Так, поштовхом став один момент на цвинтарі Пер Ла Шез у Парижі, де похована Піаф. Погода була сонячна, жодної хмаринки. В момент, коли ми з сім’єю Рибчинських зупинилися, щоб покласти квіти, небо враз розплакалося зливою. Сльози неба прозвучали благословенням! Тієї ж миті я відчула, що мюзикл з’явиться обов’язково! Однієї пісні не достатньо, потрібна велика форма.

— Мюзикл ви написали. Вистава «Едіт Піаф. Життя в кредит» десять років успішно, з аншлагами, йде на сцені Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка. Минулого, 2018-го, ви знову відвідали Париж? Яка мета цієї поїздки?
— Від самісінької прем’єри я постійно перед виходом на сцену за кулісами прошу у Господа і Піаф благословення. Хочу бути достойною. Хочу, щоб вона допомагала мені. А ще пам’ятаю, як сказала собі: «Треба поїхати до Парижа й подякувати Едіт! І жила з цією думкою. І ось Париж мене покликав знову. Вже у 2018-му. Зійшовши з трапа літака, я одразу поїхала на кладовище до Піаф. А сталося так, що на одному з показів вистави в театрі Франка були присутні французи. Їх вразило Non, je ne regretted rien, яке я виконала у фіналі вистави. Знявши на телефон цей уривок вистави, вони надіслали Шарлю Дюмону в Париж. Шарль Дюмон — співак, композитор, якому цього року виповнюється 90 років! Це саме він написав для Едіт Піаф більше 30 пісень, серед яких найвідоміші хіти Non je ne regrette rien, Mon Dieu і Les amants. Їхня співпраця продовжувалася до самої смерті співачки. Сьогодні Шарль Дюмон дуже відомий у Франції і досі активно гастролює з концертами. Зараз іде підготовка до великого концерту в Парижі у супроводі симфонічного оркестру за участю Шарля Дюмона. І все це цієї весни.

— Ви вміло й талановито відкрили українцям Піаф, а тепер французам відкриваєте таланти України. Що допомагає вам у цьому? Кому завдячуєте?
 — Коли я в Парижі — хочеться до Києва. Коли в Києві — мрію про Париж. Хочу, щоб Україна пишалася мною, а Франція через моє ім’я, образ — відкрила для себе Україну. Завдячую тим, хто поруч. Хто розуміє й підтримує. У найвідповідальніші моменти звертаюся до Всевишнього. Коли бракує часу прочитати «Отче наш», звертаюся коротко «Я Тебе люблю!» Я вірю, що любов — це Бог. Навіть зараз, коли йде війна, якщо в людей додасться в душі любові до ближнього, до країни, до людини, до дитини… Ми переможемо. Вірю, ці короткі три слова завжди почуті й віддаються. 

— Вікторіє, спостерігаючи за творчою діяльністю, все видається таким вдалим. Але ж цей шлях не зовсім легкий? Власне, як і в самої Піаф…
— Моє життя, як і у Піаф — життя в кредит! Сподіваюсь, що зміни відбудуться на краще, і я зможу сказати, що моє життя вже не в кредит, а моє цілком. Та я не виняток, багато людей мріють про краще життя. Я щаслива людина, у мене є улюблена справа, театр, діти. Постійна робота тримає у тонусі. Вірю, що одного разу прийде справжнє визнання і я отримаю якусь фантастичну винагороду. Я готова ділитися своїми життєвими історіями через пісню, через слово, через відчуття, що й роблю на своїх творчих вечорах. Приходьте.  

 




Читайте також: 

Додати новий коментар