Тарас Шевченко про державність і соборність України

Тарас Григорович Шевченко — Великий талант: Мислитель, Поет, Художник, Прозаїк, Драматург, відображаючи українське тогочасне і минуле буття, проектував у своїх творах майбуття. Саме за свою життєдіяльність і творчість, патріотичну громадянську позицію, національно-революційні візії він заслужив високоповажних і найвищих для людини титулів: Геній, Пророк, Апостол.

Соборність українських душ —  це соборність України

З юнацтва Тарас Шевченко цікавився минувшиною, слухав розповіді про неї, із запалом читав праці з світової історії, але, передусім, його хвилювала історія рідного народу. Він проникливо штудіював 5-томну «Історію Малоросії» українського енциклопедиста Миколи Маркевича, праці відомих учених Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Олександра і Михайла Лазаревських, Михайла Максимовича, Василя Тарнавського, з якими товаришував, Дмитра Бантиш-Каменського, Осипа Бодянського. Все це формувало у ньому розуміння минувшини і сприяло тому, що його поезію і прозу пронизує не лише вболівання за історичну долю України, а й постійна віра у відродження бувшої Державності України, наявної за часів Київської Русі, Доби козаччини, що оспівано у творах, як і надії на справедливу долю вільної України в майбутньому.

Т. Г. Шевченко жив у час декабристів, які повстали (1825 р.) за нову кращу долю країни. Декабристи пропагували свої ідеї і розраховували на військових, освічених, знатних і багатих людей, ігноруючи навіть дрібну шляхту, тим більше простолюдинів чи селян-кріпаків. Як відомо, вони зазнали поразки. Шевченко негативно ставився до революції панів-аристократів. Він вболівав, передусім, за закріпачене селянство та інші верстви населення, за поневолену Україну загалом. Уже в початкових творах «Тарасова ніч», «Іван Підкова», які ввійшли до його першої збірки «Кобзар» (1840 р.), Шевченко виступає як великий патріот Вітчизни, який добре знає та пам’ятає її героїчну, драматичну історію і тогочасність.

Саму державницьку ідею боротьби козаків із набільшими ворогами України заявлено вже у першому творі на історичну тему, наскрізь пронизану думками про політичну незалежність — «Тарасова ніч». Устами Кобзаря Шевченко стверджує розуміння Гетьманщини як форми української державності, як національно-ментального світогляду укра­їнського народу:

Грає кобзар, виспівує,
Вимовля словами,
Як москалі, орда, ляхи
Бились з козаками; (...)
«Була колись гетьманщина,
Та вже не вернеться.
Було колись — пановали,
Та більше не будем!
Тії слави козацької
Повік не забудем!
(...) Зажурилась Україна —
Така її доля!
Зажурилась, заплакала,
Як мала дитина.
Ніхто її не рятує...
Козачество гине;
Гине слава, батьківщина»

«Тарасова ніч» (1838 р.)

Образом народного кобзаря Т. Г. Шевченко тужить за козацькою славою:

Було колись — в Україні
Ревіли гармати;
Було колись — запорожці
Вміли пановати.
Пановали, добували
І славу, і волю;
Минулося — осталися
Могили на полі.

«Іван Підкова» (1840 р.)

З жалем написано про минувшину, коли українське козацтво розбудовувало свою демократичну державу:

Було колись добре жити
На тій Україні...
А згадаймо! Може, серце
Хоч трохи спочине.

«Іван Підкова» (1840 р.)

Описані у цій поезії морські походи козаків появились на основі того, що Т. Г. Шевченко читав у численних історичних і літературно-художніх творах — в «Истории русов», поширеній у списках задовго до видання, та «Истории Малой России» (М., 1822) Д. Бантиша-Каменського, в якій змальовано й колоритний портрет І. Підкови: «...ростом великий, сложения крепкого, славный того времени силач, одною рукою ломавший надвоє подкову и для сего прозванный Подковою...» (Т. 1.-С. 124-125), в «Описании Украйны»

З першої із них поет, очевидно, запозичив пізнішу назву твору — «Виправа на Цариград». Та, безперечно, що найбільше допомогли Шевченкові відчути дух історичної доби й змалювати картину морського походу запорожців на Цариград українські думи й історичні пісні (про Самійла Кішку, про Олексія Поповича, про Івана Богуславця, «Люлі немовляті Івоні» та ін.).

Шевченка найбільше в історії України цікавила Козацька доба, саме боротьба українського народу за становлення своєї незалежної державності. Тому в його поезії і у малярстві особливе місце належить Чигирину — гетьманській столиці. У поемі «Гайдамаки» їй присвячено розділ:

Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,
Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали
Козацької слави убогих руїн.

«Гайдамаки. Свято в Чигирині» (1841 р.)

Поема сповнена віри у перемогу козацтва, а словосполучення «І Україна, і Чигирин» символізує саму державність. Із втратою Чигирина національно-визвольна боротьба українського народу, розпочата під орудою Б. Хмельницького, припинилася. Т. Г. Шевченко вперше написав і обгрунтував думку існування суверенної Української гетьманівської держави.

Поміж возами нігде стать:

Неначе в ірій, налетіло
З Смілянщини, з Чигирина
Просте козацтво, старшина,
На певне діло налетіли.
Козацьке панство походжає
В киреях чорних, як один,
Тихенько, ходя, розмовляє
І поглядає на Чигрин.

«Чигрине, Чигрине» (1844 р.)

Воскресіння України він вбачав у воскресінні козацької нації, про що писав метафорично і навіть містично: козаки встають з могил як «вельможна громада — «всі золоті». Без них вся Україна є мертвим тілом, від якого відлетів животворний дух. У візії майбутнього бачив як «мерці за правдою встають» і будив «заснулу Україну».

Поет і художник двічі під час своїх мандрівок по Україні відвідує Чигирин, вивчає його історію, пише поезії і малює тут свої картини «Дари у Чигирині 1649 року», «Чигирин з Суботівського шляку», «Чигиринський дівочий монастир» та два краєвиди міста.

Доля Чигирина у нього завжди асоціюється з наявністю Гетьманської держави, про що яскраво засвідчує вірш «Чигрине, Чигрине», призначений автором для нелегального поширення:

За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра?
«Чигрине, Чигрине» (1844 р.)

Найяскравіше свідчення державницьких ідей Т. Г. Шевченка — це вірші альбому «Три літа» (1843—1845 рр.), де подано його роздуми над долею Гетьманщини, якими він був сповнений, проживаючи у рідних краях. Поет розглядає Гетьманщину як форму української державності. Свої погляди він яскраво і зрозміло, аргументовано-переконливо розкрив у своїх політичних шедеврах «Розрита могила...», «Чигрине, Чигрине...», «Сон», «Великий льох», «І мертвим, і живим, і ненародженим...», «Холодний Яр», «Як умру, то поховайте...». Історично-поетично та світоглядно Кобзар протиставив славне державницьке минуле України, демократичність козацького ладу і героїчну боротьбу народу за Волю і Незалежність поневоленій тогочасності Батьківщини у Російській імперії. Навіть заголовки усіх віршів альбому поет-маляр вивів літерами українського  національного барокового письма ХVІІ ст. Лейтмотивом, квінтесенцією поезій є конкретно спонукальна думка: Відновлення Української держави можливе тільки збройною боротьбою! Візія однозначного переконання Т. Г. Шевченка про неминуче відродження Української соборної держави, зруйнованої неодноразово і поневоленої поки що російським царатом, оптимістично звучить у віршах «Чигрине, Чигрине» , «Стоїть в селі Суботові...», «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», у «Заповіті».

Спи, Чигрине, нехай гинуть
У ворога діти,
Спи гетьмане, поки встане
Правда на сім світі.

«Чигрине, Чигрине» (1844 р.)

Не смійтеся, чужі люде!
Церков-домовина
Розвалиться... і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..

«Стоїть в селі Суботові...» (1845 р.)

Вірш «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам...» (1845 р.) можна вважати програмним для молодого українського національно-визвольного руху та полишається актуальним і для нашого сьогодення:

Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра (...)
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє...
Обніміться ж, брати мої.
Молю вас, благаю!

Державницькі погляди Т. Г. Шевченка на побудову України у середині 40-х років мали певну трансформацію під впливом Кирило-Мефодіївського братства (утворене 1845 р., Київ), у яке він вступив 1846 р. У поемі «Єретик» (1845 р.), у якій домінує слов’янська тема («сім’ю слов’ян», «слов’янські діти», «слов’янськії ріки»), він писав:

Щоб усі слов’яни стали
Добрими братами,
І синами сонця правди,
І єретиками.

Та через 2 роки Т. Г. Шевченко знову заявляє про воскресіння України як самостійної держави, а не федерації слов’ян, зокрема у поемі «Неофіти» (1857 р.):

Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило.
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово, Божеє кадило,
Кадило істини. Амінь.
Псалом новий Господеві
І новую славу
Воспоєм честним собором,
Серцем нелукавим.

Програмна соборність Шевченка звучить в усі періоди його творчості і життєдіяльності: «А всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай І братолюбіє пошли». «Молитва» (1860 р.); Нема на світі України, Немає другого Дніпра. «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам...» (1845 р.)

І як навіки-вічно нагадувальний заповітний акорд Великого Кобзаря:

Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом. «Заповіт« (1845 р.)

Український народ, усе слов’янство, світ відзначає 200-ліття ювілею Тараса Григоровича Шевченка. Подія ця вельми особлива та видатна і не лише тому, що включена до Календаря пам’ятних дат ЮНЕСКО. Так, Тарас Шевченко як явише — світове, велике, невичерпне, незборенне, нескінченне, незупинне і вічно живе… а для українців — Шевченко і Україна — рідні, тотожні, нерозривні, одне ціле…

Тарас Шевченко досяг великих вершин словесно-поетичної й живописної творчості. Будучи від природи наділений великою працелюбністю, вільнодумством, доброю удачею, творчим талантом письменника і художника, тонким знанням людської душі, акторськими, музичними і виконавськими здібностями, ставши вченим-дослідником — істориком та археологом, академіком, маючи широкий діапазон зацікавлень, він, як людина універсальних здібностей, є рівновеликий світовим геніям.

Видатний українець, письменник і вчений Пантелеймон Олександрович Куліш (1843—1847 рр.) уже в 1860 р. мав усі підстави чи не вперше правдиво сказати про світове значення Т. Г. Шевченка. У «Передньому слові до громади», яким відкривався виданий ним перший випуск альманаху «Хата» (Петербург), провідний український літературний критик поставив нашого славетного поета в громаду — «такії мужі, як Шекспір, Вальтер Скотт, Шіллер, Міцкевич, Пушкін, Гоголь, Квітка, Шевченко… в Катерині він піднявсь до Пушкіна, яко художник, а в 1846 року — і до Міцкевича, яко поет всеслов’янський...». З іменем Т. Г. Шевченка пов’язаний процес активного входження української літератури у світ європейської духовності… Як говорив у прощальному слові його справжній товариш Олександр Афанасьєв-Чужбинський (1816—1875 рр.):

Покоління поколінню
Объ тобі роскаже,
И твоя, Кобзарю, слава
Не вмре, не поляже!

Валентин Бугрим




Читайте також: 

Додати новий коментар