Педагогічний календар. Листопад 2018

130 років від дня народження Дмитра Солов’я (1888—1966), українського історика, педагога, публіциста

Дмитро Федорович Соловей народився у містечку Срібному (нині Чернігівська обл.) в селянській сім'ї. Навчався в гімназіях Владивостока і Сум. У 1909—1914 рр. — студент історико-філологічного факультету Харківського університету. В 1914 р. був заарештований за участь у підготовці демонстрації протесту проти заборони відзначати 100-літній ювілей Т. Шевченка, через це був виключений із університету і висланий до Полтави. 

Дмитро Соловей — один із організаторів і активних діячів Юнацької спілки (ЮС). У 1916 р. мобілізований до царської армії. В 1918 р. повернувся до Полтави. Працював інструктором у культурно-освітніх справах при Полтавській Спілці споживчих товариств (ПССТ). Створив кооперативну спілку при ПССТ та Просвітницький союз «Українська культура». Після розгрому обох спілок більшовиками в 1920-му ув'язнений у Харкові. 

У 1923—1925 рр. працював завідувачем відділу економічної статистики у Статистичному бюро Полтавського губвиконкому і водночас викладав економічну географію України в Полтавському кооперативному технікумі. В 1925—1933 рр. завідував підвідділом статистики спеціальних галузей торгівлі ЦСУ України в Харкові. Підготував і видав низку статистично-економічних праць, присвячених соціально-економічному розвитку України XVIII — І половини XX ст. Без відриву від виробництва закінчив аспірантуру і протягом 1926—1934 рр. працював у Науково-дослідному інституті української культури імені академіка Д. Багалія в Харкові. Пізніше керував підвіддділом, потім відділом статистики Української промислової кооперації у Харкові й Києві. Як «неблагонадійний» у 1936 р. був звільнений з роботи. Працював шкільним учителем української мови й літератури (1936—1941) і директором школи (1942—1943) у Харкові. 

В 1943—1944 рр. працював у Ревізійному союзі Українських кооперативів у Львові, потім п'ять років перебував у таборі для переміщених осіб у Ганновері, звідки перебрався до Америки. Дійсний член УВАН у США. Автор праць: «Голгота України» (Вінніпег, 1953), «Україна в системі совєтського колоніялізму» (1959), «Українська наука в колоніяльних путах» (1963), «Розгром Полтави» (Вінніпег, 1974; перевид. Полтава, 1994).

Внесок Дмитра Солов’я в українську освіту полягає зокрема в написанні та упорядкуванні книг для дітей (підписані псевдонімом Митрусь). У фондах Педагогічного музею України зберігаються такі рідкісні видання авторства Д. Солов’я: «Книжка діткам для розваги» (Полтава, 1917); «Переполох / Казка Митруся» (Полтава, 1918). 

Помер Дмитро Соловей 9 червня 1966 р. Похований у м. Сент-Пол, штат Міннесота, США.

170 років від дня народження Карла (Кароля) Беднарського (1848—1911), фахівця друкарської справи, багаторічного директора друкарні Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові


Карло Беднарський народився 4 листопада 1848 р. у Львові в міщанській родині. Початкову і середню освіту здобув у Львові, захоплювався технічними науками. Першою друкарнею, де він працював у 1866—1871 рр., була друкарня Ставропігійського інституту. Протягом 1871 р. навчався у «державній друкарні» у Відні. Через рік розпочав у Львові роботу в поліграфічній фірмі Ґромана й Добрянського, де у 1872—1878 рр. працював друкарем-складачем.

З 1878 р. протягом 33 років (1878—1911) очолював друкарню Наукового товариства імені Т. Шевченка (з 1892 р. — НТШ) і присвятив себе створенню української національної книжки та книговидавничій справі. З його приходом в НТШ змінилися характер і масштаби праці друкарні, з’явилося нове оснащення та нові друкарські машини. Розмах і темпи видавничої діяльності друкарні, очолюваної К. Беднарським, приголомшливі. З 1892 р. «під зарядом К. Беднарського» вийшло понад 600 багатосторінкових книг, підготовлених секціями і комісіями НТШ. Найважливіші такі серійні видання: «Записки НТШ», «Збірник Історично-філософічної секції», «Збірник Філологічної секції», «Етнографічний збірник», «Жерела до історії України», «Лікарський вістник» та ін.

Друкарня Товариства випускала також підручники, наприклад: І. Верхратський «Соматольоґія» (1897), В. Левицький «Фізика для висших кляс» (1898), твори І. Котляревського, Т. Шевченка, Ю. Федьковича та багато ін. Друкована продукція сприяла створенню доброго імені НТШ серед наукової спільноти України і світу. Так, книжки НТШ до 1914 р. поширювалися у 196 країнах світу. К. Беднарський контактував із багатьма відомими науковцями, громадсько-культурними діячами України — О. Барвінським, М. Грушевським, В. Гнатюком, І. Франком та ін. 

Багаторічний досвід уважного читача і контакти з авторами розвинули в К. Беднарського неабиякі здібності поціновувача і критика всього того, що надходило до друкарні, а також давали право висловлювати свої зауваження, ставити вимоги авторам. Він міг прямо, незважаючи на авторитети, звернути увагу авторів на недоопрацювання поданих до друку праць. Найбільш промовистою з цього погляду є згадка М. Мочульського про написання І. Франком «на замовлення» К. Беднарського вступу до поеми «Мойсей»: М. Мочульський був із І. Франком у друкарні, коли «зажурений управитель друкарні» К. Беднарський показав авторові, що на початку надрукованої вже поеми залишається кілька незадрукованих сторінок, і радив написати переднє слово. Поет подивився на білі сторінки і сказав спокійно: «Добре, добре, я щось напишу і принесу». І приніс на другий день відомий пролог. Це було в ніч з 19 на 20 липня 1905 р., дату 20 липня поставив сам автор. 

Карло Беднарський помер 23 квітня 1911 р. у Львові, похований на Личаківському цвинтарі (могила не збереглася).

130 років від дня народження Євгена Рихліка (1888—1937), українського ученого-славіста, краєзнавця, педагога


Євген Антонович Рихлік народився 16 листопада 1888 р. у с. Вільшанка Чуднівської волості Житомирського повіту Волинської губернії (зараз — Чуднівського району Житомирської обл.) у родині чехів-переселенців. Початкову освіту здобув у народному однокласному училищі у Вільшанці, далі навчався у реальній школі у Празі, 5-й Києво-Печерській гімназії та університеті св. Володимира. Науково-педагогічну кар’єру розпочав з викладання у гімназіях Києва та в університеті св. Володимира, Самарському педагогічному інституті.

Повернувшись у 1920 р. до Вільшанки, Є. Рихлік започаткував дослідження рідного села, брав участь у громадському житті, зокрема у з’їздах чеських колоністів, організував роботу Вільшанської чеської трудової школи, готував чеських вчителів, сприяв відродженню та популяризації національних культурних цінностей. Учений зробив значний внесок у вивчення чеської мови та культури, обійнявши посаду завідуючого Київською чеською трудовою школою №105 на Шулявці.

У 1925 р. переїхав до Ніжина, де викладав українську мову та літературу на факультеті соціального виховання Ніжинського інституту народної освіти, керував роботою секції української мови та письменства Науково-дослідної кафедри цього інституту.

У 1929 р. Президія ВУАН створила Кабінет для вивчення національних меншин України при Етнографічній комісії. Є. Рихліка було обрано виконуючим обов’язки керівника Кабінету (1930). За короткий термін свого керування Кабінетом нацмен Є. Рихлік започаткував «Архів національних меншин України», який, на думку вченого, мав сконцентрувати усі матеріали, що мають будь-який стосунок до національних меншостей, — історичних документів, листів, фотографій, планів і т. ін.

Як педагог, Є. Рихлік сприяв розвитку жіночої середньої та вищої освіти, викладаючи упродовж 1913—1918 рр. славістичні дисципліни у навчальних закладах Києва. Він також започаткував чеську шкільну мережу на Волині, розробив навчальну програму, систему підготовки чеських вчителів і привернув увагу урядових органів та громадськості до проблеми національної освіти і виховання.

Наприкінці 1920-х Є. Рихлік потрапив під нагляд ДПУ. Проти нього висунули обвинувачення у контрреволюційній діяльності на користь Чехословаччини. У червні 1931 р. вченого ув’язнено строком на 10 років. Покарання відбував у виправних закладах Управління сибірських виправно-трудових таборів. У 1937 р. помер за нез’ясованих обставин. 

У грудні 1958 р. після розгляду скарги сина вченого Р. Рихліка кримінальна справа була переглянута і припинена за недоведеністю обвинувачення. 

Фото Є. Рихліка 1920-х рр. надане Людмилою Павленко, доцентом кафедри всесвітньої історії Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка 

180 років від дня народження Івана Нечуя-Левицького (1838—1918), українського письменника, педагога


Іван Семенович Нечуй-Левицький (справжнє прізвище — Левицький) народився 25 листопада 1838 р. в м. Стеблеві на Київщині (тепер Черкаська область, Корсунь-Шевченківський район) у сім’ї священика. Навчався в духовному училищі та в семінарії. Закінчив Київську духовну академію. Протягом 1865—1866 рр. викладав російську словесність у Полтавській семінарії. Там же написав свої перші твори — повість «Дві московки» й оповідання «Рибалка Панаса Круть», які були надруковані в 1868 р. у львівському часописі «Правда». Службові обставини і матеріальна скрута примусили письменника вже через рік залишити Полтаву і виїхати до Польщі. З 1866 р. року він — учитель Каліської жіночої гімназії в Польщі. А згодом його направили в Седлець, що на Підляссі. Тут він шість років працював у світській гімназії. 

У 1873 р. на прохання письменника його призначили викладачем російської мови першої Кишинівської чоловічої гімназії. Під час вчителювання в Кишиневі вийшли у світ його найкращі повісті «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім’я» (1879), «Бурлачка» (1880).

Аналізуючи причини, з яких українська школа в середині ХІХ ст., за словами письменника, була «нудна, важка, без просвіту», він називає, передусім, мову викладання. Діти з українських сіл, виховані в україномовній стихії, мали набувати писемності з граматик (тобто букварів), писаних церковнослов’янською мовою, а далі навчальні предмети належало опановувати російською — так само чужою і незрозумілою. У статті «Російська народна школа» письменник розповідає, що українською дозволялося навчати дітей лише у першому півріччі шкільної освіти, в добукварний період. Після того, як діти навчаться читати, вчитель не мав права вести навчання рідною для школярів мовою. Проте учні зовсім не розуміли пояснень чужою мовою, і совісні вчителі, ризикуючи своїм робочим місцем, вдавалися до пояснень зрозумілою для класу мовою, а вже вдома учні мали завчити новий матеріал за російською книжкою, щоб у разі потреби, для інспектора, викласти його дозволеною мовою. Наслідок такого навчання, по-перше, — удвічі більша затрата навчального часу, по-друге, — формування особистості, яка не може послуговуватися зв’язно жодною з мов. 

У 1885 р. І. Нечуй-Левицький іде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе виключно літературній праці. За півстоліття творчої діяльності він написав понад 50 високохудожніх романів, повістей, оповідань, п’єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-критичних статей. До кінця життя письменник жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці. Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 2 квітня 1918 р. Поховано його на Байковому цвинтарі.




Читайте також: 

Додати новий коментар