Тимчасовий дар

Цікаво! Як ми отримуємо насолоду зранку? Адже поруч ріднесенька, сонечко, пташеня? Можливо любов гріє гормони радості?

Ніжним ранком, промені сонця ледь дотикаються до кінчика носу, Соловейко щебече до тебе. Хтось відкрив тихесенько віконце. Мережеві гардини розвіюються в різні боки і чути шелест яблуні, груші, трави. Очі майже розплющені й смак картопляного супу доноситься до моєї кімнати. Уві скочивши з ліжка я швидко лечу щоб почистити зуби та вмитися. Родина сидить за столом. Старенькі біля віконця, а татусь ближче до дідуся. Матуся подає гарячі страви до столу. Усі снідають.

    Літо було дивовижне. Я зібрала речі та забігла до рідні на кухню.

    Внучко, навіщо тобі портфель на прогулянку? Ось тобі харчі!

    Бабусю, та то щоб не голодні були, і пити було, бо пекельно трішки. Ми у футбол зібралися грати!

Замовив дід: - Ну біжи, я за тебе вболіваю! Я теж в молодості своїй був у збірній нашого села! Усі коліна позбивані були!

Усе розповідав Семен, але у мене часу обмаль. Я сіла на свого нового велосипеда та поїхала на місце зустрічі.

Так час йшов швидко, ми з захопленням грали, що навіть 2 дідуся, які поряд жили, прийшли до нас грати. Але у своїй розповіді я забула нагадати одне лихо – це старша сестра. Зараз вона була на навчанні і сьогодні о 18-00 вона повернеться додому. Тож моя насолода футболу завершилася.

    Донечко, привіт любенька! Як ми скучили! Те саме запитала бабуся Настя.

Чоловіча стать цієї родини зітхнула на ці ніжності, і мовчки обняли свою кровиночку.

Я не те щоб не любила свою сестру, вона постійно командувала та псувала все мені. Хоча це рідня.

Родина зібралася вечеряти. Усі розмовляли про навчання Іринки. Розуміючи, що сидіти з ними марно, я пішла в кімнату малювати, це єдине, що рятувало мене від тих хлопот. Моя «рідна подруга» прийшла до мене. Хоча їй не подобалося зі мною розмовляти, але здається хтось скучив. Ми мали різні хобі та смаки.
І тут ми розводили балачки, дивно, та мені було цікаво, хоча я знала, що десь буде секрет в її діях. Так мені довелося малювати дівчинку, здається це була карикатура, схожа на сестру, хоча це не вона.

Виливши швидко фарбу на папір я мовила:
    На що ти мене малюєш, я що така погана?
    Це не ти була!
    Не обманюй. Ти завжди мною нехтуєш, добре, батьки не знають! А то їм клопоту не треба!
    Ну і добре, обвинувачуй мене! Тобі аби сварка!
І вибігши з дому, на очах у всіх, я побігла на двір. Доки я невпинно бігла, наткнулась на дідуся. Він мені здався дивним.
- Вибачте будь-ласка, прошу вас!
- Нічого донечко, не треба тікати від дрібниць!
- Але… Я не знала, що мовити. Навколо гуляли підлітки і сміялись з мене.
- Дівчино, Катрусе, чи маєш ти серветку для окулярів?
- Так, щось було у мене. Тримайте!
- Дякую, я поверну.
   Доки я підіймалася дідусь зник. Я побачила силует матуся і побігла до неї.

    Вона мене ніжно і міцно обняла. Тихенько мовила на вухо: «донечко не лякай мене, я тебе міцно люблю».

Ранок був чудесним. Я увімкнула в кімнаті улюблену музику та пішла раніше всіх зготувати сніданок. Та побачивши бабусю на кухні – сюрприз не вдався. Я чула дивні речі. Наче хтось говорив у моїй голові голосом бабці Насті: «Внучка дуже худа. Потрібно більше любові. Але щось ноги болять. Старість бере своє. Плине все швидше час. Я так люблю Семена, доньку, дівчат, зятя. Вони для мене все». Від цих думок покотилася сльоза з ока. Вибігши на кухню я крикнула: «Бабусю, я допоможу, присядь!
Я все зрозуміла! У мене була здатність читати думки! Це той дивній дід.

Ми дивовижний сніданок зготували. Дійшовши до вітальні я чула всі голоси нашої родини. Мені це набридло. Голова зараз розірветься. Так і день минув.

Настав вечір, було близько 5 годин. Сівши біля матусі на канапі і читаючи я чула думки матері: «Ох…Знову день закінчується. Дивно, що дівчата не посварилися, бо мені так боляче на них дивитися. Я так хочу щоб вони були дружні. Ці постійні проблеми, ніякої розваги і відпочинку. А так хочеться любові». Ніжно та легенько мати прасувала мою кофтинку.

Дійшовши до дідуся Семена я почула теж схожі думки: «Коли б мене внуки приголубили, погрались разом, бо старість на місці не стоїть, не 20 мені років, так і не буде тої радості!»
    Ех… Зітхнула я. Ця здібність, як сум, як камінь на душу. Але ж я знаю їх думки. Я зможу все виправити.

Іра дивилася мелодраму й мама, неначе сумом покрило всіх, а ті маски – обличчя з посмішками лише для маскування.

«Життя – річ дивна. Матусі у нас одні, їх не вибирати нам. Я люблю свою сестру. Я хочу з нею дружити. Де ж вона!? Коли так потрібна?». Як говорить тато: «Потрібно лише швидкість і ти полетиш!».
Тож потрібно лише задуматися про наш сенс життя.

Іду по вулиці і думки людей… вони такі різні. Дитина мріє про коника, а тут… Іде  бабуся, вона думає про здоров’я дідуся, який вже давно не з нею. Голова зараз лусне від цього. Але ж мені шкода їх. Сидить дівчина років з 12 тай шепче подумки: «Матусю, я чекаю тебе, де ж ти? ЇЇ постійні відрядження, як мені тебе не вистачає!».Усе я не можу. Сльози котилися з моїх очей. Так шкода всих цих людей. Скільки голосів у моїй голові.

І тут я наштовхнулась на бордюр, а як отямилась побігла щосили додому.  Обняла свою бабцю, матусю, сестру: «Дякую вам рідненькі за все!».

Не помітивши, як настав ранок було все зрозуміло. Ясне сонце, вітерець, промінці, ласка, любов, ніжність… Це насолода любові, бо рідненька, кохана матуся зробила для твого життя все! Мамина радість і блиск в очах пронизує кожну клітину тіла. Наше єдине сонце – це одна єдина мати для кожного з нас!

Автор: 
Ярошенко 10-А



Рейтинг: 
Ще немає голосів

Додати новий коментар