Моя мама найкраща!

Присвячую найріднішій людині

Люблю весну… За що? За її квіт і воскрешальність…За те, що вона – весна. Скільки себе пам’ятаю, зажди я цю весну любила. Може, тому, що саме о цій порі народилась.

Десь у цей час маленька я лежала на хрумкому листочку капусти й чекала синьооку дівчину з волоссям кольору хліба, в якому заплуталось сонячне проміння. Мабуть, я тоді подумала, як би добре було бути схожою на неї, мати такі ж очі… Та минули роки, не згадаю вже, що за думки крутилися в моїй голові, вкритій темно-русим волоссям, на що мої карі очі тоді дивилися…

Маму свою бачу зараз не такою, як із мого вигаданого спогаду. Вона зовсім не стара, але час уже кладе свою руку на її плече. Та не змінюється та синява її очей, хоч блиск їхній уже інший. Мама не часто плаче, але, може, їй не хочеться показувати своїх сліз. У цих очах бачу я багато, але до кінця не можу зрозуміти нічого. Їхній погляд завжди говорить краще будь-яких слів, він має здатність не лиш спопеляти паростки моїх негативних помислів, а й нагадати про те, що бути доброю й вдячною краще і важливіше, ніж самотньо сидіти в полоні гордині.

Мама ніколи не нарікає на життя, вміє прийняти його. Часом бачу, наскільки їй це важко, але вона знає, що випробувань буде стільки, скільки може витримати людина. Її лагідна й спокійна вдача разом із витримкою притягують людей. Не дарма ж вона Людмила, що означає «людям мила». До мами можна підійти за порадою, підтримкою чи допомогою. Вона вміє вислухати, адже часто багатьом така людина потрібна більше, ніж той, хто довго краснословить, у неї є дар прощення.

Я завжди дивувалася маминому спокою й терпеливості, бо сама маю досить запальну вдачу, та ніколи не забуду тих моментів, коли вона ставала схожою на справжню тигрицю. Мама ніколи не плекає в серці ненависті, але готова «перегризти горлянку» будь-кому, хто зазіхне на святе – на родину. Ніщо не може спинити її, коли вона кидається на захист рідних. Іноді здається, що її серця не вистачить, якщо вона буде так самовідречено любити нас, але щоразу я переконуюсь, що материнське серце таки безмежне.

Вона ніколи не одягала вишуканого одягу, на її пальцях одна лише проста весільня каблучка. Та її вона часто знімає, бо не завжди зручно працювати з прикрасами. Мамині руки – це руки людини, яка звикла трудитись і трудитись на совість. Вони вміють не лише шити, в'язати, вишивати, куховарити чи працювати коло землі, а й втирати сльози, гладити волосся, наймайстерніше у світі вкривати ковдрою, щоб ніщо не сколихнуло сну її донечок.

Колись я виросту, матиму свою сім'ю… Не хочу бути копією своєї мами, будуватиму своє життя, адже вона так само не ідеальна, як і всі ми, ідеальною не стану і я, але знаю точно, що вчитимусь у неї все життя найважчої і найпрекраснішої професії – матері.

Автор: 
Канєвська Яна Вікторівна



Рейтинг: 
Ще немає голосів

Додати новий коментар