Мамо, ніколи не відпускай моєї руки!

Довгий, нескінченно довгий міст. Мокрі сірі плити, ледве розглядаються крізь туман. Я йду по цьому мосту, і чую свої кроки. Вони вибивають повільний ритм, зливаючись із стуком мого серця. Підхожу до залізних перил, а за ними – безодня. Не видно, ні води, ні землі, лише туман. Відчуваю різке бажання зіскочити у цю безодню. Ззаду минуле - старі проблеми, спереду майбутнє - нові проблеми, а внизу – нічого. Міст-життя, вже не приносить щастя та надій. Хочеться з нього зіскочити та пасивно падати в нікуди. Роблю перший повільний крок, аж тут чую голос.

Я знаю цей голос. Ще жоден з голосів, які я чула за все своє життя не звучав настільки ніжно та любляче, жоден не проникав світлою хвилею до серця, жоден не обіймав теплою ковдрою душу. Він зве до себе спокоєм та надією. Він лунав раніше, і лунає зараз. Мама…

Я зриваюся з місця і стрімко біжу вперед, за покликом цього голосу. Я бачу ту, котрій він належить. Вона, оповита променями світла, руками розводить переді мною туман. Ці руки, в дитинстві колихали мене, щоб я швидше заснула, гладили моє біляве волосся, і без слів промовляли «Все добре, я з тобою». Вони й зараз, мов крила, намагаються огорнути мене, аби захистити від вітру, аби зігріти від холоду.

Ніжні обійми, ледве помітний дотик рукою до щоки і тихе: «-Не бійся, я не дам тобі впасти!» І я вірю. Вірю кожному теплому слову, кожному погляду небесно-голубих очей, кожному ніжному дотику. І більше не хочу до безодні. Ні, я піду вперед, бо мені є з ким йти, і є заради кого жити.

Мамо… Мені важко уявити, скільки ж ночей ти недосипала, скільки нелегких днів пережила. Від самого мого народження, ти притулила мене до себе і більше не відпускала. Ти дев’ять місяців носила мене в собі, до чотирьох років на своїх руках, і, я знаю, все подальше життя носитимеш мене у своєму серці.

Мені соромно за те, що деколи, я забуваю про все те, що ти для мне зробила. Бувало, не думаючи, я жорстоко кидаю в тебе різкими словами. Та дорікати тобі в твоїх вчинках, це все одно, що звинувачувати в тому, що ти надто сильно мене любиш. Ти плачеш, коли я не посміхаюсь, гадаючи, що в цьому є твоя вина. Ти не хочеш мене далеко відпускати, бо боїшся, що не зможеш захистити на відстані. Ти дивишся мені в очі та бачиш смуток. Питаєш, звідки в таких молодих очах, такий старий смуток, а я нічого не можу тобі сказати: сама не знаю.

Напевне, ти занадто оберігала мене від біди. Живучи в твоїх надійних обіймах, не знаючи, що таке холод та жорстокість світу, я вірила, що так буде завжди. Та хіба можна, зіткнувшись з несправедливістю нашого життя, залишитися такою ж невинною, якою я була серед твоїх крил. Тому я змінилася.

Я вже не та маленька дівчинка, котра так любила широко відкривати очі і радісно щебечучи, розповідати свої дитячі речі. Ні, тепер я, дивлячись на світ з сумним посміхом, говорю про речі, які тобі, на жаль, важко зрозуміти, хоча ти й намагаєшся з усіх своїх материнських сил. Та дуже важко перебороти провалля між поколіннями, яке існувало у всі часи людства.

Я кажу собі «Вона не зрозуміє, не треба й намагатися», та якась сила штовхає мене до тебе, і я не дивлячись на провалля між нами, розповідаю все як бачу я, а ти ділишся зі мною так, як розумієш ти. Можливо, ми не зрозуміємо думки один одної, та через зв’язок дитини і матері, ми можемо передати свої почуття, і вони в сто разів цінніше слів.

Так, ти не підготувала мене до біди. Та хіба була б ти матір’ю, якби, навіть заради мене самої, штовхала мене в прірву. Ні, все своє життя, ти оберігала мене, як могла, і за це я тобі вдячна. Мої сльози, важкими кристалами падали в твоє серце, мій біль, різав ножем твою душу. Якби ти могла, ти б забрала собі всі мої проблеми, та не потрібно. Моя черга оберігати тебе!

Мамо, я виросла. Ти, іноді, й досі бачиш в мені маленьку світловолосу дівчинку, яку можна легко підняти на руки і притиснути до серця. Та я вже не маленька. Тепер я сама підхожу і обіймаючи, притискую до свої грудей. Тепер я гладжу тебе по твоєму, вже трохи посивілому від бід, волоссю. Тепер я, шепочу тобі, що все буде добре. Я останню свою мрію віддам за те, щоб тобі було добре. Відречуся від усіх мрій, окрім однієї – бачити тебе щасливою. Я все своє життя покладу на те, що ти ні в чому, не бачила нужди: ні в радості, ні в мріях, ні в любові.

Мамо, я не зламаюся. Нізащо в світі, я не зламаюся. Я вилізу з будь-якої прірви, я встою перед будь-яким вітром і буду вперто йти вперед по цьому мосту-життя, бо поряд йдеш ти і тримаєш мене за руку. Я перепливу моря, зверну гори, злечу до зірок та лише з однією умовою… Мамо, ніколи не відпускай моєї руки!

Автор: 
Заболотна Анна – учениця 11 класу Семиполківського НВК



Рейтинг: 
Рейтинг: Немає (1 голос )

Додати новий коментар