Життя як легенда

До 100-річчя від дня народження Данила Бакуменка

Схиляються білокорі берізки, шепочуть листочками верби, кивають поважно гіллям столітні дуби. І яскравіє тепле сонце. Його промені освічують і освячують величний обеліск Доброї людини, знаного письменника, великого життєлюба, наполегливого трудівника і звитяжного захисника Вітчизни.

Величний пам’ятник — це пам’ять вдячних нащадків: рідних синів та онуків, односельців, жителів Слобожанщини і всієї України.

Провідний харківський скульптор Фелікс Бетліємський розгорнуто подав у своїй скульптурі велич, розмах думки, світлий погляд і велике душевне багатство, яке просвічує через мудрі добрі очі, величну і незрівнянну постать людини суворої долі, людини, яка увібрала в себе весь цвіт мудрості й натхнення, любові та самовідданості.

Цвітуть квіти, наче співають реквієм, оповиваючи тихим і трепетним смутком величну подію — відкриття пам’ятника відомому письменнику, ветерану війни Данилові Олександровичу Бакуменку. Це йому виповнилося б 100 років від дня народження…

І злинає у небо ода творчості, ода розуму, добру і справедливості, честі та совісті, мужності та героїзму.

А ви, листочки, шелестіть тихою зажурою і світлою пам’яттю про велике серце і високі подвиги людини-борця, людини-захисника, людини-звитяжця!

…Із далекого дитинства пригадую розповідь своєї бабусі про воїна, який, поранений, знесилений, перепливав річку і звертався до Бога, молив про порятунок, коли сили його полишали вже зовсім. І раптом звідкілясь з’явився обапілок, який як спасіння приплив до нього і допоміг дістатися берега. Велика віра в Бога і висока повага до наших солдат звучала з вуст бабусі, простої людини, висловлювалася її щира вдячність воїнам-захисникам, освячувала їх ореолом слави. І коли через багато років я почула оповідь сина Данила Бакуменка — Олександра Даниловича про епізод життя свого батька, я щиро здивувалася, що уже чула це і серце трепетно відгукнулося: «Цей епізод життя великого письменника і воїна став народною легендою».

І справді — все життя Данила Олександровича Бакуменка було легендою. Починаючи зі студентських років, воно належало уже не тільки йому, а всьому народу, народу, який він пішов боронити від ворога уже зі студентської лави і дбав про нього до кінця своїх днів.

У перший день війни, 22 червня 1941 року, разом з такими ж студентами Харківського державного університету імені Горького Дмитром Білоусом, Олесем Гончаром, Григорієм Тютюнником, Михайлом Пилипенком, Миколою Непроном, Григорієм Мазепою, Іваном Копицею, який у передвоєнну ніч відгуляв весілля, він пішов на фронт.

У юному віці студенти добровольцями стали на захист рідної землі. Більшість із них до університету так і не повернулися. Про них нагадує лише пам’ятник неподалік Каразинського університету.

Героїчні бої харківських студбатівців оспівав у своєму романі «Людина і зброя» Олесь Гончар, де прототипом образу Богдана Колосовського став Данило Бакуменко.

Нині ж із Харківським студентським батальйоном ми зустрічаємося у романі-есе Олександра Бакуменка, сина відомого письменника — одного із бійців цього батальйону — Данила Бакуменка. Зі спогадів його батька перед нами постають образи героїчних захисників Київської оборони 1941 року, а згодом мирних жителів, які упродовж усього свого життя звеличували нашу державу чесною працею.

Бойове хрещення йому і таким же студбатівцям довелося прийняти на річці Рось між Богуславом та Білою Церквою. Бої були запеклі: із тисячі воїнів уціліли лише 37…

Після перших кровопролитних боїв довелося Данилові Бакуменку боронити Київ, а потім Тарасову гору. Тут він був поранений вперше і вперше його було представлено до високої державної нагороди. А далі — знову в бій, знову поранення і контузії й навіть «похоронка» батькам. Та доля розпорядилася по-іншому: не дала померти, не випробувавши його на міцність і безстрашність. У станицях Придоння, під Сталінградом, на Курській дузі, під Харковом, при звільненні Смоленська, Вітебська, Вільнюса, Каунаса, штурмі Кенігсберга ризикував життям, отримував поранення і знову та знову відчайдушно йшов у бій.

За мужність і героїзм Данило Бакуменко був удостоєний двох орденів Вітчизняної війни І ступеня, ордена Вітчизняної війни ІІ ступеня, двох орденів Червоної Зірки та багатьох медалей.

У 27 років він став інвалідом війни 2-ї групи.

Всі лихоліття тієї страшної війни зміцнили його характер і волю, додали сили і натхнення перенести все побачене, прожите і пережите у чесне художнє слово, яке закарбувало правду про ті страшні події.

Із його творів перед нами постають образи хоробрих воїнів, які наділені найкращими рисами справжніх патріотів, ніжних і чуйних синів і коханих, які любили життя та не шкодували його заради перемоги над ворогом.

«Любов як життя, — непокірна війні. Вона не згасала ніколи в мені», — пише він у поемі «Любов як життя»…

І в пам’яті зринає його довга дорога протяжністю 80 кілометрів до коханої з букетиками пролісків у сніжну заметіль. До тієї, яка серцем і розумом поділяла всі його прагнення і дії. За два з половиною воєнні роки (1943—1945) його вірна дружина Раїса Шмельова, будучи молодим хірургом, здійснила понад 3000 операцій і врятувала життя нашим воїнам. Закінчила війну у званні капітана військової служби та хірурга І категорії. Згодом разом зі своїм вірним чоловіком вони виховали двох синів «гідних їхньої честі та совісті» — справжніх патріотів, які не могли вирости іншими, бо приклад батьків спонукає їх жити і діяти, як вони: гуманно, чесно і справедливо.

На ювілейному вечорі, присвяченому пам’яті Данила Бакуменка, відбулася презентація книги його молодшого сина Олександра Даниловича Бакуменка, який описав героїчний життєвий і творчий шлях свого батька у романі-есе «Захисник Чернечої гори». І кожен із присутніх подумки і вголос щиро заздрив Данилові Бакуменку, бо кожен батько хотів би мати такого сина, який продовжує його справу, трепетно і ніжно береже пам’ять про нього, високо цінить його життєвий подвиг. Книга відзначена Державною премією України імені Богдана Хмельницького 2018 року у номінації «Література» за краще висвітлення військово-патріотичної тематики в українській літературі.

У післявоєнні роки Данило Бакуменко пише мудрі й повчальні твори про героїзм своїх товаришів у роки війни, в 1961 році він очолює у Спілці письменників України Бюро пропаганди художньої літератури.

Його роман про студентів-добровольців «Живих кличу», за який було присуджено Міжнародну премію імені Олександра Фадєєва, — звучить як заклик до прийдешніх поколінь пам’ятати про великий подвиг українського народу (захист своєї Вітчизни від німецького окупанта) і пильно стерегти свою Україну від посягань сучасного ворога. «Любов — полум’я боже», «За нас правда», повість «Мусонія», багато нарисів і спогадів, надрукованих у періодичній пресі, — то епіцентр його письменницької уваги до рідної 184-ї стрілецької дивізії, у якій він пройшов шлях від Києва до Далекого Сходу.

У передмові до першої поетичної збірки Данила Бакуменка «На щастя землі» її редактор Іван Гончаренко підкреслив, що офіцер Радянської армії Данило Бакуменко, який розпочав війну на західних кордонах нашої Вітчизни і закінчив її на території визволеної нашими військами Кореї, — це радянський воїн, відданий патріот Батьківщини, будівник нового життя, перетворювач суворої природи Далекого Сходу, яким є ліричний герой його віршів.

До сторічного ювілею відзначення пам’яті Данила Бакуменка Українським фондом культури імені Бориса Олійника була заснована літературно-мистецька премія імені Данила Бакуменка «Шануймо рідне» за краще висвітлення патріотичної тематики у творах літератури та мистецтва у номінаціях: «Поезія», «Проза», «Пісенна поезія», «Культурологія», «Образотворче мистецтво».

У номінації «Поезія» першим лауреатом цієї премії став відомий український письменник, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Петро Перебийніс. Він поділився спогадами про багаторічну дружбу з Данилом Бакуменком і про свою роботу як упорядника і редактора книги Данила Бакуменка «Кардіограма мужності», яка посмертно була видана і удостоєна премії імені Павла Тичини. «Балади та вірші, вміщені у збірці, — це «глибоко національні твори, що наснажені народними джерелами, мають надзвичайно широкий тематичний діапазон, досягають лаконічності філософської пристрасті, не втрачаючи легкості рядка і думки». «Від буйночубого до посивілого слова приніс до нас поет Данило Бакуменко сувору правду своєї ліричної душі». «Пишу так, як диктує правда», — говорив він як солдат, що ніколи не здається. Отак чесно, правдиво, до прямолінійності відверто — крізь фронти та оточення, крізь тороси і загати незбагненного життя».

У номінації «Пісенна творчість» премію отримав заслужений діяч мистецтв Микола Луків за цикл патріотичних пісень останніх років. Він повідав про деякі цікаві факти із життєвої біографії Данила Бакуменка як письменника, члена НСПУ, зокрема про його участь у письменницькій долі Ліни Костенко та Віктора Некрасова.

За цикл пісень на вірші Данила Бакуменка премію «Шануймо рідне» отримав відомий співак-композитор Олесь Коляда, який виконав пісню на вірші Олександра Бакуменка «Батькова пісня».

У номінації «Проза» премію було присуджено відомому письменникові, військовому журналістові, голові Київської обласної організації НСПУ Анатолію Гаю за фундаментальну працю — документальну повість «Вогненні рубежі Прапороносців». Анатолій Гай у своєму виступі поділився спогадами про свої зустрічі з Данилом Бакуменком на початку своєї літературної діяльності, а також враженнями від прочитаної книги Олександра Бакуменка «Захисник Чернечої гори».

Кожен із присутніх хотів сказати тепле і щире слово про творчість і героїзм Данила Бакуменка у роки війни, згадуючи незабутні епізоди роману–есе Олександра Бакуменка «Захисник Чернечої гори», власні зустрічі з письменником, його поетичні і прозові твори, які розкривали сутність цієї чесної, порядної, цілеспрямованої людини, натхненного провідника морально-етичних цінностей.

На честь пам’яті відомого письменника і мужнього захисника Вітчизни прозвучали мелодії пісень патріотичного спрямування та пісні на вірші Данила Бакуменка й Олександра Даниловича у виконанні відомих митців музики та співу: Олеся Коляди, дуету баяністів, Андрія Кравченка, дуету заслужених діячів мистецтв Вікторії та Валентина Касьянових.

І понесли учасники цих заходів серцями своїми у світ світлу пам'ять про нескорений український народ, його відданих синів і дочок, які залишили незборимий слід на землі своєю мудрістю, мужністю і самовідданістю, своїм героїзмом і всеперемагаючою жагою до життя та любов’ю до людей.




Читайте також: 

Додати новий коментар