Київськими стежинами Тараса Шевченка

Тарас Григорович Шевченко… Якою людиною він був? Ми знаємо Шевченка як поета і художника і, безумовно, зростає інтерес до Шевченка-Людини. Перегортаючи сторінки спогадів сучасників поета, бачимо великого народного Кобзаря з його бунтарською правдивістю і прямолінійністю характеру, прагненням до волі і водночас вразливу людину, з ніжною, відкритою і доброю душею, притаманним йому гумором і характерними кулінарними уподобаннями. До речі, улюбленими стравами Тараса були: справжній український борщ, затертий пшонцем і затовчений старим салом, вареники з сиром з грубої гречаної муки та такі ж самі галушки.

Любив кавуни і сливи. А ще, дуже зворушливо — у кишені своїх широких, як море, шаровар, Тарас носив жменьку пшонця, яким лікувався від печії та закусував чарочку…
Після останнього арешту, отримавши дозвіл на поїздку у Малоросію для покращення здоров’я, «маючи намір подихати живлющим, солодким повітрям України, побувати в дорогому для його серця Києві, де його завжди з нетерпінням чекали», Шевченко прибув до Києва наприкінці липня 1859 року. На жаль, це була остання подорож на Батьківщину.

Шевченко відвідував Київ декілька разів, любив місто з великим і могутнім Дніпром, багато малював київських пейзажів. У місті знали і поважали поета, друзі з нетерпінням чекали зустрічі з ним. Михайло Максимович — український історик, енциклопедист був вдячний Пантелеймону Олександровичу Кулішу, «що той знайшов у Києві «таких дорогоцінних людей, як Шевченко, Костомаров».

Тарас Григорович був бажаним гостем киян-трудівників, з якими зав'язував сердечні стосунки. Він запросто бував і в скромних студентських комірчинах, і в квартирах, де мешкали чиновники, інтелігенти. Запрошували його і до віталень місцевих дворян і навіть пишалися тим, що відомий усій Росії український поет і художник бував тут на літературних вечорах. І ось що варте уваги: навіть відвідуючи будинки високопоставлених осіб, він насамперед прагнув спілкуватися з дворовими людьми, які там проживали. «Я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу!»

І всього два тижні життя на київській околиці, які залишилися у спогадах багатьох людей… Саме в цей період поет відпочивав, насолоджувався привітністю місцевого люду, їх побутом, піснями, красою природи, грав з дітьми, розповідав історії та казки. «Простий, з людьми добре поводився, не може пройти, не вітаючись, не знявши шапки», — так писав про нього літературознавець Олександр Дорошкевич. М. Максимович, пізніше, напише Шевченкові до Петербурга: «А на правому боці Дніпра Ви стали фігурою міфічною, про яку ходять уже байки та легенди нарівні з переказами старих часів».

Не захотів Тарас оселитися в центрі міста, бажав обрати затишний куточок для тимчасового помешкання, бажано з садочком. Пройшовши пішки Поділ, поет опинився на мальовничій околиці міста — Пріорці. Пріорка — північно-західна місцевість біля Куренівки, по дорозі на Вишгород.
Колись, ще у XVII столітті, це було село, що належало Пріору — настоятелю домініканського монастиря, звідки і назва території. Пізніше, наприкінці XVIII століття стала дачною місцевістю Києва. Із західного боку до неї прилягала добре відома поетові дача «Кинь Грусть», а на сході простяглися луки Оболоні — улюблені місця прогулянок киян.

…Шевченко побачив охайну білу споруду, а за нею — березовий гай. А неподалік — величезний дуб. Він і зараз зберігся, і вік його — 400 років. Мабуть, дерево ще й досі пам’ятає «дядька Тараса», який відпочивав під ним, і любив цих велетнів за непохитність. «Йшов та йшов — бачу хатка стоїть, не то панська, не то мужича, біла-біла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а на дворі дитячі сороченята сушаться — рукавами махають, мене кличуть: я й зайшов!» — так пояснив поет свій вибір.

У 50-х роках ХІХ століття така споруда була типовою для київського передмістя. 14 вікон… погляд у світ, погляд у вічність… «Крізь вікна хати на Пріорці, — сказав поет Володимир Семенко, — Шевченків дух у вічність світить». Цей одноповерховий дерев'яний будиночок №5 із затишним ганочком досі стоїть на Вишгородській, зберігаючи свою камерність і неповторність, не піддаючись впливу урбанізації. Куточок старого Києва, що зберігає пам’ять про минуле… Хаті більш ніж 150 років. Тепер тут музей.

Не маючи грошей (вони повинні надійти з Петербурга), Тарас звернувся до господині будинку Варвари Матвіївни Пашковської з проханням «попоїти й погодувати» в кредит.
— Хто ж ви такий?
— Як бачите, чоловік собі! — відпо­відав незнайомець. Така оригі­нальна відповідь дуже сподобалася господині, і вона дала дозвіл на проживання. І тільки через декілька днів виявилося, ким був квартирант. Сестра Варвари Пашковської — Стефанія Крапівіна (Лобода) — згадувала: «Тарас оселився у сестри в одній кімнатці з вікном у невеликий, але густий фруктовий садок; і не минуло й тижня, як він був уже своїм не тільки з сестриними дітьми, а й з нею самою, звучи її то «тіточкою», то «дядиною», а також з усіма сусідами та їхньою білоголовою дітворою, що бігала за ним, вигукуючи: «Дядьку! Та розкажи ж бо ще хоч одну казочку». …Діти звали його «дядьком» — і це свідчило про добрі і дружні стосунки поета з дітворою.

Коли «дядько Тарас» був запрошений до когось у гості, то господар терміново збирав своїх приятелів, приходив Шевченко, декламував свої твори і багато розповідав про старовину, про кріпосне право, про різні нещастя українського народу. А частування було як на весіллі! Поет на Пріорці усюди був бажаним гостем! Ніколи не маючи власного помешкання, Тарас Шевченко поринув у теплу атмосферу домівки В. Пашковської, і прості люди, що його оточували, стали йому родиною.
Тарас вставав рано, щоб почути, як пташки прощебечуть сонцю, вмивався, витягавши води власноруч з глибокої криниці, молився Богу просто неба, випивав чарочку до сніданку, заїдав пшоном — «бо воно й смачне, і зуби гострить, і в животі вискрібає всяку нечисть».

По обіді йшов у сад, лягав під яблунею і гукав до себе дітей. Їм було весело з ним, вони бавилися, пустували, а потім, коли Тарас засинав, всі розходилися (така була умова). «Тікаймо, бо дядько вже хропе, наче коняка!» Ввечері Тарас довго не йшов спати (спав він мало), а ходив по садочку і милувався зоряним небом, говорячи, що «численні зіроньки не пускають його до хати».
А згодом стався такий випадок. Перучи одяг квартиранта, служниця господині знайшла в ньому гроші, і замість того, щоб забрати потихеньку собі, вона повідомила про це хазяйці, яка, в свою чергу, запропонувала Тарасу передивитися все його майно у невеликій валізі, і, уявляєте, знай­шлися ще гроші… Шевченко повинен був розрахуватися за проживання, але не дав господині ані копійчини… «Бо то, — казав він, — якісь дурні гроші, коли я зовсім забув про їх, а дурному дурна й дорога!»
Про людяність поета і його любов до дітей свідчить той факт, що, зрадівши тим «дурним» грошам, Тарас вирішив «справити бенкет» для місцевої дітвори. На базарі він купив стільки іграшок і ласощів, що ледве доніс додому. І було розкішне свято для малечі!

Двір посипали свіжою травою, дітвора качалася по ній, гралася і раділа. Бавився з ними і Тарас, тихо усміхаючись: «Припадають сердешні діти, наче до рідної матері. А подумаєш: із-за чого? Із-за жмені горіхів». Діти були у захваті! А Тарас, можливо, згадував своє голодне дитинство… Свято продовжувалося і по обідні. З базару був привезений цілий візок яблук, груш, пряників на інших солодощів. Тарас Григорович був сам не свій: бігав, метушився, реготав, дурів. Дорослі люди дивилися з боку на це гульбище і голосно заявляли, «що старий, мабуть, тєє... трошки божевільненький». Зі спогадів В. Пашковської, Шевченко говорив: «Кого люблять діти, той ще не зовсім поганий чоловік…»

Відомо, що й сам поет, повернувшись з Києва до Петербурга, створив також для українських недільних шкіл «Букварь южнорусский». Діти-пріорчани деякі твори з Букваря чули з вуст Тараса.
Отримавши нарешті гроші, Шевченко до педантизму точно розрахувався з господинею, не забувши про додаткові послуги, щедро відмітив і служницю — «дурну Оришку, що не вміла грошей утаїти, бо сказано: у жінки більш серця, ніж розуму». Напередодні від’їзду Тарас приніс господині та її дітям п’ятнадцятифунтовий ящик з чудовими винними ягодами — «щоб вони їли та не кашляли».

Проводжали Тараса Григоровича зі сльозами… Навіть до всього апатична кухар Федора заявила: «Наче каміння навалило на серце, як поїхав дядько». Сумували всі в хаті, весь час згадували «дядька» дітлахи, сумувала Пріорка, бо вважали його вже за свого, за рідного! Але саме Пріорка і зберегла най­тепліші спогади про поета-Людину. В. Пашковська завжди казала, що її скороминуще знайомство з Шевченком було «золотим променем сонця в її житті».
Всього три сходинки на дерев’яний ганок. По них піднімався Тарас до затишної кімнати… У звичайнісінькій кімнаті з дерев’яними балками, що підтримували стелю, жив великий поет з добрим серцем чуйної звичайної людини — Тарас Григорович Шевченко.

Валерія Фролова, 17 років, м. Київ




Читайте також: 

Додати новий коментар