360 років: історія протистояння

«Хто не памʹятає свого минулого, той приречений пережити його знову»
 Джордж Сантаяна

На 2014 рік припав популярний в колишньому СРСР історичний ювілей — 360-та річниця возз'єднання (чи приєднання?) України до Росії. Проте замість святкових салютів — смертоносні залпи від російської важкої зброї, забороненої Мінськими угодами. Невже це й є підсумок багаторічної «дружби й братньої любові» з північно-східним сусідом? Про це красномовно свідчить імперська агресія путінської Росії в Криму і на багатостраждальному Сході України, яка триває вже пʹятий рік. Своїми чоботами путінські вояки вщент розчавили симпатії українців до Росії, спричинили огиду до неї. Пролита кров ще надовго розділятиме колись братні народи. І сьогодні світ спостерігає за тим, як Україна воює, захищаючи не тільки свої національні інтереси і територіальну цілісність, але й усю Європу від російського загарбника. Біля витоків феномену протистояння між Україною та Росією — Переяславська угода 1654 року. Навколо цієї події виникло чимало легенд та історичних міфів.
 

Міфопоетика царства московського

У російській, як і у радянській історіографії, завжди панував московоцентризм — ідеологічний імператив російської національної свідомості, згідно з яким концепція «Москва — Третій Рим» обґрунтовувала всесвітньо-історичне призначення Росії. Ця idee fixe ще й досі живить душу пересічного росіянина, його ментальність. 

Проте корені її слід шукати в глибині століть, коли московський трон посів князь Іван Калита, який «поєднував риси татарського блюдолиза і головного монгольського раба», за висловом Карла Маркса.

Онук легендарного Олександра Невського Іван Калита успадкував зроблений дідусем вибір азійського шляху Русі — уславився кривавими погромами повсталої проти татар Твері й отримав за це ярлик голови золотоординської адміністрації на Північній Русі. Він і став біля витоків московоцентризму: саме з нього розпочалася експансія Москви щодо територій сусідніх князівств, тобто процес «збирання земель», на яких остаточно закріпився золотоординський варіант деспотії східного типу.

Минуле завжди тяжіє до міфу. І це зрозуміло, бо з часом зникають у пам'яті людства реалістичні деталі, які в історичному контексті мають вирішальне значення. Російські міфотворці історії, зокрема Василь Ключевський, неодмінно запевняли увесь світ у миролюбності Москви. Але факти свідчать про інше… 

Агресивний дух московського експансіонізму відчула Східна Європа, починаючи з ХV століття, коли молода Московська держава охоплювала якихось 24 тис. кв. км. Та на початку ХХ століття Російська імперія вже займала 23,8 млн кв. км, тобто одну шосту частину суходолу Землі (й 55% усього світового чорнозему — 130 млн га). 

Ось так, унаслідок нескінченного процесу «збирання земель» територія Росії приростала у середньому із швидкістю 80 кв. км на день! 

Видатні російські євразійці — князь Микола Трубецькой, Георгій Федотов і Лев Гумільов — завжди вважали Москву прямим спадкоємцем імперії Чингізидів. Від монголів Москва, улус Золотої Орди, успадкувала й реалізувала у нових історичних умовах принципи ефективного управління величезною імперією, причому державний її устрій формувався відповідно до золотоординських стандартів. Це стосується адміністрації, війська, митниці, пошти, транспортного зв'язку, фінансової та грошової систем тощо. За золотоординською технологією карбували у Москві гроші аж до початку ХVIII століття. 

На Московщину охоче йшла служити татарська знать. Саме тому серед російського дворянства чимало татарських прізвищ: Салтикови, Шереметьєви, Юсупови, Булгакови, Єлагіни, Басманови тощо. «…Не ззовні, а зсередини татарська стихія оволодіває душею Русі, просочується у плоть і кров...», — стверджував Георгій Федотов у своєму творі «Росія та свобода». Періодичні ін'єкції татарської крові суттєво вплинули на формування московського етносу, його ментальності.

Татарське ярмо й зумовило азійський шлях Москви, яке обернулося згодом звірячим кріпосництвом та лютим самодержавством. Чи була альтернатива азійському шляхові Москви? Так, була. Тверське князівство, історичний конкурент Москви, тривалий час тяжіло до Європи, підтримуючи дружні стосунки із Литовським князівством. Європейський шлях вибрав і Великий Новгород, який мав торгівлю зі Швецією та іншими країнами Балтії. Та за це їм жорстоко помстилася Москва…

Ось з такою державою зійшлися шляхи України в екстремальні для неї часи.

А місцем їх зустрічі став Переяслав. 
 

У пошуках історичного шляху

…Вже шостий рік тривала війна в Україні. Позаду лишалися славетні перемоги та прикрі поразки, спустошілі землі й зруйновані міста, зневіра і туга у серцях людей…

Богдана Хмельницького непокоїла невдала геополітична ситуація навколо його Гетьманщини. Неспроможна була вона протистояти збройним силам Речі Посполитої: потрібна була негайна допомога. Трагедія України й полягала у тому, що вижити як суверенна держава могла вона лише під протекторатом одної із могутніх держав фатального трикутника — Річ Посполита, Московська держава та Османська імперія. Іншого виходу не існувало. 

Ще на початку Визвольної війни проти Речі Посполитої, 1647 року, звернувся Богдан Хмельницький за допомогою до турецького султана Ібрагіма І. Султан дозволив кримському хану Іслам-Гірею надати військову допомогу українським повстанцям, внаслідок чого укладений був українсько-кримськотатарський договір. Саме кримські татари й були союзниками гетьмана Богдана протягом 1650—1653 років.

Намагаючись зберегти хоча б автономію новоутвореної держави, Богдан Хмельницький неодноразово звертався до царя з пропозицією щодо прийняття України під свою протекцію. Між Чигирином та Москвою налагоджені були дипломатичні відносини, однак «братня» Москва не поспішала із допомогою. Напевно, чекали у Москві, доки спливуть кров'ю та ослабнуть її сусіди. 

До того ж ставлення з боку Москви до війни на Україні спочатку було занадто обережним, навіть ворожим: царський уряд навіть побоювався (й не без підстав), що вибухнуть повстання і в Московській державі. Лише загроза переходу України під турецький протекторат змусила Москву діяти енергійніше й прийняти відповідні рішення Земського собору у жовтні 1653 року. 

Отже, доля України вирішувалася 8 січня 1654 року. До Переяслава прибули гетьман Богдан Хмельницький разом з генеральною старшиною та московське посольство на чолі із боярином Василем Бутурліним. На Генеральній козацькій раді було ухвалено остаточно рішення щодо переходу України під зверхність московського царя, про що й повідомили Бутурліна. А потім у своєму виступі на центральному майдані міста гетьман наголосив люду на потребі України у верховному володарі, розглянув потенційних кандидатів на цю роль. 

Задоволений тим, що вибір пав на православного правителя, натовп схвально відгукнувся на Богданову промову. Під час публічної церемонії гетьман і козацька старшина присяглися на тім, «щоб бути їм із землею і городами під царською великою рукою невідступно». Після зачитання царської грамоти Богдан Хмельницький, старшина та Бутурлін увійшли до Успенського собору для прийняття там присяги.

Подробиці Переяславської ради загальновідомі зі шкільних підручників.

Проте чимало українців ще й досі під впливом постанови ЦК КПРС «Про святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією», яка спирається на створений радянськими істориками міф про Переяславську угоду. Найменший сумнів у ньому жорстоко переслідувався, прикладом чого є зламана доля видатного українського історика Михайла Брайчевського, автора знаменитого трактату «Приєднання чи возз'єднання?».

Для відродження істини потрібно розглянути основні політичні та юридичні аспекти цієї доленосної події, адже Переяславські домовленності були усними, і взагалі, оригінал двостороннього договору не існував. 

Перш за все, Переяславська угода не була всенародною і репрезентативною, оскільки на ній присутні були не більше 300 осіб, головним чином, козаків та міщан. Не запрошували на раду представників основних соціальних верств й прошарків українського суспільства — жінок, селянства й духовенства. 

Крім того, присяга у Переяславі не була всеукраїнською та одностайною. Якщо взяти географічно, за територіальним представництвом, то присягнути Москві мало населення лише Гетьманщини, до складу якої входили тоді Брацлавське, Київське та Чернігівське воєводства, тобто 20—25% етнічних українських земель. Зрозуміло, що не присягали на землях, підвладних на той час Польщі (тобто Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля та ін.), оскільки фронт проходив по лінії Житомир-Вінниця. 

Не вся козацька еліта схвально сприйняла союз із Москвою. Серед тих, кто ухилявся від присяги відверто — полковники Іван Богун, Іван Сірко, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Петро Дорошенко та Михайло Ханенко.

В опозиції до Богдана Хмельницького перебували ієрархи Української православної церкви, зокрема Київський митрополит Сильвестр Косів, який категорично відмовився присягати Москві. Мабуть, тому гетьман змушений був обрати місцем переговорів Переяслав, а не Київ (усупереч побажанням Москви).

Проте Переяславська угода не була примхою волі гетьмана чи інтриги купки старшини: фактично вона офіційно узаконила державний суверенітет України, засвідчила правову форму її відокремлення від Речі Посполитої та укладення воєнного союзу із Москвою. Ця подія стала поворотним пунктом в історії не лише України, але й Росії та Польщі. Мабуть, Переяславська угода той час справді відповідала інтересам України?
 

Досвід неоголошеної війни

Хмельниччина дивним чином збіглася із подіями Англійської буржуазної революції ХVІІ століття: сам Олівер Кромвель, лорд-протектор Англії, привітав гетьмана Богдана із перемогою. Відтоді прийшло в Україну ринкове сільське господарство, розпочалося становлення правового суспільства європейського типу. Міста користувалися демократичним європейським Магдебурзьким правом, яке передбачало виборність війта (мера) міста. Судову владу здійснювали незалежні від державної адміністрації суди.

Києво-Могилянський колегіум за дбанням Мазепи перетворився на академію, а навчалося там понад дві тисячі студентів з України й Польщі, Сербії, Туреччини та Московщини — з ycix прошарків шляхти, козацької старшини, міщанства, духівництва, козацтва та селянства. Серед знаменитих випускників — Дмитро Ростовський (Туптало), Феофан Прокопович і Стефан Яворський, який став на чолі російської церкви після смерті патріарха Адріяна. Чимало українських богословів та вчених, перебравшись до Росії, розпочали там нову добу в історії російської культури. Лише в самій Москві працювало понад 114 вихованців Києво-Могилянської академії.

В стінах Академії проводилися наукові диспути, читалися вipші, ставилися драми, співав кращий у Киеві академічний хор та грав оркестр. У такі дні дзвонили дзвони, на майдані поблизу Академії юрмилися люди, грали вертепи та інтермедії. Це було справжне свято — в Україні вирувало культурне життя. 

За доби Мазепи Україна стала справжнім духовним донором Росії!

Письменними були навіть селяни. За свідченням іноземця Павла Алеппського: «Мало не всі українці і більша частина їхніх жінок уміють читати». (До речі, значна частина оточення Петра І взагалі була неписьменною, зокрема, Олександр Меншиков). 

Проте від Переяславської угоди розпочалася неоголошена війна Московщини проти України з ідеологічного та «духовного» підкорення — підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії 1686 року. 

А потім Україну відгородили від Заходу: зв'язок йшов через новозасноване Петром І «вікно в Європу», тобто Санкт-Петербург, а не Київ. Подальше поглинання автономії України йшло за указами Катерини ІІ: 1764 року остаточно скасовано Гетьманщину, у 1775-му знищено Запорозьку Січ. Відтоді аж до 1917 року Україна своєї держави не мала.

Отже, Переяславська угода стала пасткою для української державності…

Після втрати політичної автономії над Україною нависла загроза втрати й культурної самобутності: на початку ХІХ століття вона перетворилася на країну з майже суцільною неписьменністю. Українська мова була заборонена за указом Петра І, що катастрофічно позначилося на справі книгодрукування. Це боляче вразило й українську літературу, яка аж до Тараса Шевченка вважалася «літературою другого ґатунку».

І пізніше йшов наступ Москви на українську культуру з метою її підкорення. Царський уряд неодноразово підтверджував своїми циркулярами заборону української мови і книгодрукування (указ Валуєва 1863 року, Емський указ 1876-го). Найвидатніші представники української інтелігенції загалом зараховувалися до числа діячів російської культури, зокрема Микола Гоголь, Михайло Глінка, Дмитро Левицький, Володимир Боровіковський, Дмитро Бортнянський, Ілля Рєпін, Микола Бердяєв та ін.

…Уже пʹятий рік триває агресія путінської Росії: на Сході України йде неоголошена «гаряча війна» (за висловом Курта Волкера, спецпредставника Держдепартаменту США по Україні). Тисячі загиблих, десятки тисяч поранених, сотні тисяч переселенців, мільярди збитків — ось така ціна свободи й незалежності нашої держави. І доки путінський режим залишається при владі, неможливо уявити собі якесь примирення між росіянами та українцями — пролита кров ще надовго розділятиме колись братні народи. Проте жертви, які несе Україна у цій війні, цілком виправдані, адже сьогодні нашій державі випала висока честь захищати не тільки свої національні інтереси і територіальну цілісність, але й усю Європу від російського загарбника. Про це й висловився нещодавно на прес-конференції у Грузії міністр закордонних справ Латвії Едгар Рінкевич. 

 

 




Читайте також: 

Додати новий коментар