|
 Однієї довгої зимової ночі мені наснився дивний сон, неначе мої іграшки ожили й почали між собою розмовляти. Моя улюблена лялька Соня каже:
— Крістіна мене, мабуть, розлюбила, вона дуже рідко зі мною грається, я самотня й сумна лялька.
— Неправда, — відповів заєць Тимко, — вона нас усіх любить, просто в неї мало вільного часу.
— Ні, вона нас таки не любить, — заперечили іграшки. — Ми вже давно лежимо в цьому тісному кошику, вона сюди й не заглядає, ми навіть пилом укрилися.
— Просто Крістіна вже виросла, — став на мій захист заєць, — навчається вже в п’ятому класі й у неї багато домашніх завдань. Вона не може постійно бавитися іграшками.
— Нехай би вона віддала нас малим дітлахам, щоб ми не вкривалися пилом і не сумували.
Прокинувшись вранці, я згадала свій дивний сон. Дістала свої іграшки, причепурила їх і понесла до школи, бо знала про акцію «Діти дітям». Я віддала їх сиротам, щоб вони гралися ними. Думаю, що й мої іграшки залишилися задоволені, бо більше їм не доведеться сидіти без діла й нудьгувати.
Крістіна Баринова, 7-й клас, Козелецька гімназія №1
|
Дивний сон
