|
 Притулок... Дитячий будинок... Школа-інтернат... Насторожуючи слова. Інколи ними лякають дітей-бешкетників, неслухняних, мовляв, не будеш слухати – здамо в інтернат... Одного разу якась мама справді привела свого сина-другокласника в нашу школу-інтернат і суворо сказала: «Тут твоє місце!» І хлопчина просився, плакав...
Мабуть, така мама, як і багато інших, давно не цікавилася подібними закладами. Упродовж багатьох років держава будувала, розбудовувала і розширювала школи-інтернати, адже, на жаль, дітей-безбатченків у нас велика армія, і вона збільшується. Мова йде лише про тих, кому, як говорять, повезло. У таких закладах діток привели в порядок, посадили за парти та навчають бути громадянами, особистостями. А скільки ще можна побачити безпритульних дітей на вокзалах великих міст! Скільки їх «проживає» в люках та в підворіттях?... Але сьогодні чомусь ця ж держава зацікавилась інтернатними дітьми і надумала повернути їх у сім’ї... Хотілося б вірити, що сім’ї стали іншими, що там уже немає пияцтва, наркотиків, зла і жорстокості, туберкульозу... Та правдами-неправдами дітей повертають у сім’ї. І вони потерпають...
... Ніхто не заперечує, що діти повинні виростати в сім’ях, але у своїх, справжніх, де батьки несуть повну відповідальність за них до останку. Прикрі випадки «бізнесу на дітях» ми зустрічаємо мало не щодня: засоби масової інформації, на щастя, мають якусь свободу на вільну думку, на своє право. «Сліпі» гроші принаджують різних людей брати сиріт із сирітських будинків, аби собі було легше вижити в сьогоднішній скруті, вивчити своїх дітей, чи спасти свій бізнес... А як же, на своїх дітей не виходить із зарплатні на утримання така сума, а ось на чужих – якраз. Напрошується думка: чи не помінятися дітьми з сусідом, і він буде отримувати на мою дитину щомісяця 1470 гри., а я таку ж суму на його дитину...
Якби ще тут йшлося про ласку, любов та милосердя – то хай би було й так. Але факти говорять про інше.
У школі-інтернаті маленька Катя їздила два рази на рік оздоровлюватися й відпочивати до сонячної Італії. Радісна і весела поверталася звідти, загоріла і свіжа. Тепер, коли її взяли в прийомну сім’ю, далекої держави не бачити. «Коли Катя буде в Італії – гроші мені платити не будуть аж два місяці!..» – пояснює мама. Скажіть мені, будь ласка, за що хвилюється така горе-мама? Чи здоров’я дівчинки цікавить її?..
П’ятірко діток М. виховувалося в школі-інтернаті. Братики і сестрички – дружні і хороші дітки. На весняні канікули (згідно з Указами і Постановами) дітки поїхали в чужу сім’ю відпочити. Дуже постаралися «батьки», аби всі діти згодилися піти в їх сім’ю: старшому скутер пообіцяли, меншенькій – мобільний телефон, іншим – іграшки, солодощі тощо. І згодилися діти, і поїхали з міста в село Глухівського району. Колись воно таки мало розбудовуватись, бо аж чотири будинки двоповерхові було збудовано. Та майбутні мешканці, знайшли більш затишні місця... Адже ні клубу, ні школи, ні ател’є – поле навкруг і бур’яни. Ось вам і кругозір, ось вам і розвиток! А старший хлопчик у місті ще й в музичну школу по класу баяну ходив, успіхи мав...
Біологічний батько (вийшовши з запою) поцікавився, як його діти живуть у новій сім’ї, – поїхав, знайшов. А потім, порівнявши із перебуванням їх у школі-інтернаті, приїхав і поділився побаченим з працівниками школи.
Всі чотири будинки заселені жителями Москви, які також з різних дитячих будинків та інтернатів узяли дітей і «виховують».
Батько гостював 40 хвилин, у господі було дуже холодно (лютий), ноги померзли! «Економимо», – пояснили господарі. На гроші, що виплачувалися на дітей щомісячно, у дім найнята домогосподарка, яка варить, прибирає, дивиться за дітьми... А що ж роблять прийомні батьки!?. Палять цигарки прямо в будинку, вживають грубу і нецензурну лексику, добро, ласка і милосердя там і не з’являлися...
Але ще більше вразило те, що сусідня господарка-москвичка привела маленьке дитя та заставляла одну з батькових дівчаток глядіти аж до вечора. І коли дівчина відмовила (бо тато приїхав провідати!), то горе-сусідка жорстоко вдарила по обличчю і почала грозитися. Питається: навіщо потрібно було з великої родини школи-інтернату забирати цих діток у таку сім’ю? Адже у державному закладі кожен день перебування дітей контролюється: і харчування, і оздоровлення, і фінансова діяльність. Санстанція, прокуратура, міліція, органи освіти, сім’ї і молоді, соціальних служб, обласні органи і відділи, відкритий номер телефону довіри. А хто буде контролювати оту злощасну сім’ю, яка окрім зла, жорстокості, грубощів нічому більше не навчить. Але зарплата батькам (ще й яка!) щомісяця в потрібний термін, а ще й на кожну дитину стаж помаленьку іде. Оце бізнес! А коли дітям виповниться 16-18 років, і якось , можливо, будуть влаштовані на навчання, горе-батьки відповідальності уже й не несуть. І кому вони, сироти, знову потрібні? А віком не обмежені (і законом теж, на жаль!) батьки знову можуть брати чужих дітей і жити «по-справжньому», домогосподарка за державні гроші про все подбає...
Чому ж ми такі нерозумні? Чи довго держава буде кидати «на вітер» такі суми грошей? А сироти так і залишаються сиротами... Можливо, не з того кінця почали вирішувати сирітську проблему? Чи на Захід дивимося? Але ж там свідомість людська. Там ще існують і чесність, і порядність, і милосердя.
Можливо, слід кинути всі сили на те, щоб «визбирати» сиріт, бездомних чи безбатченків, і саме їх віддати в прийомні сім’ї, а не тих, хто знайшов собі родину в державному закладі, хто вже звик і прижився, знайшов собі друзів і товаришів, у кого вже зарубцювалися рани в маленьких душах... Хто називає вихователів і вчителів своїми мамами, хто відвідав не один раз сонячну Італію, далеку Францію і кожного року чекає ще на зустріч з друзями за кордоном...
Не слід нівечити дитячі душі ще раз, передаючи в чужі сім’ї, не слід лишати рани в сирітських серцях, слід поступати обачливо і мудро. Бо довго відгукуються образи, несправедливість і жорстокість скаженим криком, довго рубцюються душевні рани і пам’ять до смерті не стирає кадри несправедливих образ і принижень... Любімо чужих дітей, як своїх, вони також потребують тепла, радості і любові... Завжди пам’ятаймо про це!..
Тетяна Лісненко заст. директора з ВР
школи - інтернату ім. О.А. Деревської
|
Дитячий будинок
Коментарі
А стосовно прийомних сімей, практика показала, що далеко не всі родини, які беруть дітей, виконують відповідально своі обов’язки. Тут велику роль грають кошти. Ми, працівники школи, віддаючи дітей у сім’і,відслідко вуємо іхню долю, складаємо інформацію, робимо висновки, говоримо про низ у ЗМІ.До нас повернулося декілька дітей, які були взяті у сім’і, а частина тільки листи пише, дзвонить та передає через товаришів, що ними допущені помилки.