Моє перше знайомство з Шевченком

Одного зимового ранку я прокинулася дуже щасливою. Може, тому, що яскраво світило сонечко, натякаючи на скорий прихід весни, а може, то мама лагідно усміхнулася, коли побачила, що я відкрила очі, а може, тому, що...

Одного зимового ранку я прокинулася дуже щасливою. Може, тому, що яскраво світило сонечко, натякаючи на скорий прихід весни, а може, то мама лагідно усміхнулася, коли побачила, що я відкрила очі, а може, тому, що у дитинстві всі ранки щасливі.
— Уже прокинулася? Тоді швиденько вмивайся, снідай, бо маєш запрошення від дідуся погостювати.
— Гостювати в дідуся — це справжнє задоволення, — зраділа я. 

Зібравшись, відразу вирушила в дорогу. Через кілька хвилин задихана збігла на ганок бібліотеки. (Ой, забула сказати, що мій дідусь бібліотекар). Відчинила двері — і вже я серед стелажів з книжками. Дідусь приязно усміхнувся і сказав:
— Вибери, любонько, собі якусь книжку до душі. З гарною книгою і час летить непомітно. А я скоро закінчу роботу, і ми підемо додому. Там бабуся зранку біля пиріжків клопочеться.
— Ну, дідуню, я не дуже люблю читати. От якби на комп’ютері погратися чи телевізор подивитися.
— Де ж їх узяти? Це бібліотека, а не комп’ютерний клуб. Іду вздовж стелажів і розглядаю яскраві палітурки книжок. Цікаво, що за ними ховається? Раптом звертаю увагу на одну досить пошарпану книжечку.

— Мабуть, цікава, раз її прочитало так багато людей, — думаю.

Беру, умощуюся на стільці і розгортаю. Та це ж про Тараса Шевченка! Я знаю про нього чимало, бо про Кобзаря розповідають і у садочку, і у школі, і по телебаченню. Але чим більше я читаю, тим більше розумію, що багато для мене розкривається по-новому.

І ось уже ніби бачу малого Тараса, що захопився малюванням і не бачить, що вівці аж ген далеко. А ось він несміливо переступає поріг школи, бо дуже хоче навчатися. А це вже натужно іде на гору з відром, поспішає, щоб наносити школярам води і встигнути на урок до п’яниці-дячка. І це тільки початок життєвого шляху людини, яка згодом прославиться на увесь світ, розкаже правду про життя і страждання цілого народу.

Навіть незчулася, як пролетів час. Дідусь уже зібрався, стояв біля мене з кашкетом у руці.
— Ходімо вже додому, бач, зачиталася, а казала, що не любиш цього заняття. Я завжди казав, що не читає тільки той, хто не зустрів по-справжньому «своєї» книжки.
— А й справді, книжка так захопила, що хочу її дочитати.
— Про що ж вона?
— Про Тараса Шевченка.
— О, це Людина, яка не перестане дивувати і захоплювати не одне покоління українців! Ми прийшли додому. За розмовами, бабусиними розпитуваннями про мої справи минув час. Я лягла спати, але ще довго не могла заснути: все думала про прочитане, про сказане дідусем, про своє майбутнє.




Автор: 
Юшинова Владлена, учениця 5-го класу Драбівського НВК

Додати новий коментар