Демографічна криза в Україні

Нещодавно почула з телеекрану, що лише за жовтень 2006 р. на Україні померло 20000 чоловік, а всього за останні півтора десятка літ ми втратили понад 5 млн. А ще 15 років тому нас було 52 млн. І якщо відняти 7 млн. заробітчан за кордоном, серед яких 80% жінок репродуктивного віку, то це число ще зменшується до 32 млн. Та ще більше лихо не лише те, що вмирають люди, але й не народжуються в достатній кількості діти. Адже кожна 5-та подружня пара в Україні — бездітна.

Ця жахлива мінусова тенденція й привела мене до зустрічі з головним репродуктологом України професором Юзько Олександром Михайловичем. На питання «що робити?», «як запобігти лиха?» професор з сумом навів мені ще й такі дані: всього жінок на Україні 25,3 млн.; з них фертильного, тобто репродуктивного віку (15—47 років) — 12,4 млн.

Із 13,5 млн. сімей — 4,5 мають одну дитину; 2,2 млн. — двох дітей; а трьох дітей мають 458 тис. сімей. У селі на кожну жінку припадає 1,7 дитини, у місті — 0,8 дитини.

А у розмові з головним акушером України професором Камінським В’ячеславом Володимировичем з’ясувала, що з 400 тис. новонароджених щорічно помирає 4 тис. немовлят. І ще В’ячеслав Володимирович повідомив, що перед прийняттям річного бюджету кожного разу подає до Парламенту пропозиції щодо створення репродуктивних бюджетних центрів у Києві та у всіх обласних містах. Але кожного разу уряд відмовляє у цій важливій державній справі. Не врахований цей проект як у державному, так і в київському бюджетах також і на 2007 рік.

Як бачимо, статистика невтішна і така, що загрожує безпеці країни. Не хотілося б пророкувати, але з такими темпами зникнення корінного етносу Україна перебуває в стані загрозливої демографічної кризи зараз і зникнення зі сторінок історії в недалекому майбутньому. То ж враховуючи, скільки наша земля пережила не лише екологічних, а й політичних, економічних, моральних «чорнобилів», воєнних лихоліть, голодоморів, Україну давно вже пора прилучити до лику Святих земель. Звісно «святе місце» пустим не буде, і його заселять іммігранти звідусіль, а можливо й терористи утворять тут свій плацдарм.

Проте, попри всі перераховані «чорнобилі» в Україні найбільш небезпечним, через свою перманентність та самовідтворюваність, виявився бюрократичний. Чому ж не б’ють у спалах наші можновладні «обранці»? Думаєте, їх не хвилює майбутнє власних нащадків? Ще й як хвилює, але в інший спосіб.

Адже не секрет, що наша антиукраїнська владна верхівка давно вже не лише виховує, але й народжує, дає освіту та одружує своїх дітей за кордоном, тобто свідомо готує їх до іншого, вишуканого життя. З України ж вони тягнуть останні соки, щоб фінансово забезпечити цей процес.

Проте, на щастя, не всі в Україні такі байдужі до репродуктивного здоров’я нації, до нашого майбутнього. Не всі керівники так ненавидять українців та все українське, як наші урядовці та значна частина парламентарів. Є ще достойні особистості, які щиро вболівають за сучасне і майбутнє України. Вони на своїх відповідальних посадах докладають багато зусиль, щоб зберегти український народ і країну — це і В.В. Камінський, і О.М. Юзько, і Л.В. Качуров, і В.В. Загородній, і Н.Г. Гойда та інші. Саме вони займаються цією справою щоденно, і вона їм не байдужа.

Не без зусиль таких ентузіастів Україна має 2 бюджетних репродуктивних центри в Донецьку та Івано-Франківську. І це на всю країну?!

А що ж у столиці? Щоб скласти краще уявлення про відтворення народжуваності у Києві, зустрічаюсь з директором Інституту репродуктивної медицини, заслуженим діячем науки і техніки, професором Дахно Федором Власовичем. І перше, що мене найбільше вразило — це ікони Св. Миколая та Божої Матері в кабінеті і Біблія на столі. Цитуючи з неї рядки: «Ісак народив Якова…», Федір Власович назвав її «щоденником біолого-генетичного відтворення людства». Його афоризми, що так і фонтанують у розмові, варто б записати у окрему книгу (наприклад «Якщо більше нічим себе прикрасити, то прикрашають скромністю», тобто бездіяльністю).

А його здорова амбітність та потяг до нового сприяли заснуванню у Києві Інституту репродуктивної медицини ще у 1994 році, одного з перших на Україні. І треба було бачити сяючі натхненням очі вченого, як він згадував ті часи, коли йому вдалось вперше відокремити жіночу яйцеклітину і запліднити її екстракорпоральним методом, тобто в лабораторних умовах.

Федору Власовичу вдалось згуртувати навколо цієї ідеї вчених та лікарів — справжніх ентузіастів такої важливої і незамінної для безплідного подружжя справи. Це менеджери, лікарі-репродуктологи, кріобіологи, андрологи, тобто спеціалісти всіх напрямків для вирішення цієї проблеми. Інститут оснащений найсучаснішими приладами, обладнанням, залучаються не гірші, ніж на Заході технології. Це коштує великих затрат, а центр не бюджетна, а приватна установа.
Невідомо, через які провини наші бездітні кияни, обпалені Чорнобилем, позбавленні будь-яких пільг і допомоги від держави. При низькому прожитковому мінімуму надвисока ціна на житло, пільги та заробітна плата урядовців. А з Нового року мер вирішив втричі підвищеними тарифами «привітати» киян і тим їх остаточно добити.

Незабаром корінних киян годі буде шукати у місті, хіба що як експонати у музеї. І дарма «зелені» кілька років по трагедії домагаються для Києва статусу міста, що постраждало і продовжує потерпати від чорнобильської катастрофи. Напевно, це не вигідно можновладцям, бо годі сподіватися, що невирішене за 20 років питання розв’яжеться пізніше. А молоді подружжя, що дітьми зазнали впливу радіації від Чорнобиля, саме зараз дійшли репродуктивного віку.

Та наші парламентарі лише констатують: якщо будемо так вимирати, як сьогодні, то до 2010 року українців залишиться близько 37 млн., а до 2050 — біля 26 млн. Жах огортає й від «комерції» наших лікарів у деяких пологових будинках, де здорових, щойно народжених немовлят викрадають у матерів для вироблення омолоджуючих стволових клітин. І ніякої кримінальної відповідальності нелюди не бояться, бо ж суди наші — кишенькові, а Головну прокуратуру недарма пан Луценко назвав «головним могильником».

Що ж робити тим молодим подружжям, які хочуть народити та виховати дітей, але через прикрі обставини не можуть їх мати? Чому б державі, яка дбає про запобігання демографічній кризі, не спонсорувати проекти екстракорпорального запліднення для народження дітей не лише у 2 містах країни, але й у столиці та інших обласних центрах? Щорічно приймається бюджет, а грошей для цієї надзвичайно важливої та благородної справи завжди не вистачає. Для того щоб започаткувати цю програму, можна було б виділити безвідсотковий кредит молодим сім’ям.

То ж скільки ми будемо піддослідними мишами у своїй країні, яку можновладці перетворили у велику лабораторію. Їм добре списувати свою некомпетентність, непрофесіоналізм, грубі помилки на втрати щодо процесу становлення демократії. І це триває понад 15 років. Годі! Життя у кожного одне, а на Україні особливо коротке. Якщо держава не мачуха своїм дітям, то сподіваємось, що вона не залишить їх на одинці з такою бідою, тобто знайде розумні шляхи, як врятувати своїх людей і своє майбутнє.

Галина Руденко

	Tweet
	Нравится