Сім’я-школа любові та виховання
 
Демографічна криза…Який вихід?
14.02.07
Демографічна криза…Читаючи дуже цікаву й переконливою статті Галини Руденко «Демографічна криза в Україні» (№1, 2007р.), приходиш до думки, що ми просто вмираємо. І не треба звинувачувати в цьому всіх і все: наші предки теж не в раю жили, а дітям давали можливість бачити цей світ і шукати своє місце в ньому… Найголовніша причина біди ховається в нас самих, звиклих до радянської постійної «опіки» і задурманених сьогоднішньою пропагандою різних насолод і задоволень. Змінилися конкретні орієнтири як для кожної особистості, так і для суспільства в цілому. Проголошена теза про вищість «права людини» над правом суспільства брехлива вже в своїй основі, бо людина – істота суспільна, яка в принципі не може існувати сама по собі у фізичному, моральному й духовному плані. Цього майже не помітило наше суспільство, звикле до ролі слухняного «електорату». Тим часом «право людини» обернулося не добром, а злом, бо кожна окрема людина опинилась беззахисною перед «правами» сильніших, хитріших, нахабніших, яких уже не зупиняє ні віра, ні звичаї-традиції, ні закони, які дуже легко ними обходяться. Тому люди, які не втратили природного відчуття своєї суспільності, тобто відповідальності перед іншими людьми за свою поведінку, як раз через це і не можуть скористатися своїми правами…

Запанували «закони джунглів», тобто верховенство права сильнішого чи багатшого. Фактично йде процес виродження й деградації суспільства і людини як такої. Бо людина, за визначенням видатного сучасного вченого Курика М.В., директора Інституту екології людини – триєдина сутність: дух, душа і тіло. І духові в цій тріаді належить головна роль, що давно відомо з біблійної оповіді про створення Людини Богом. І якщо зараз суспільство зосереджує увагу не на духовному вдосконаленні своєму, а на задоволенні тілесних потреб, то деградація неминуча… Вирватися з цієї пастки окремій людині практично неможливо з огляду на її «суспільність»; отже, треба спільними зусиллями шукати рятунку.

І провідна роль у цих пошуках належить сім’ї – нашому найкращому «тилу» і «бомбосховищу» для кожної окремої людини. Під тиском вище зазначених факторів сім’я теж вироджується й руйнується. І не стільки через економічні негаразди, як через духовні: у високоморальних порядних людей сім’я й тепер міцна й дружна. Отже, все залежить від нас самих: і всіх разом, і кожного зокрема; знайдемо в собі духовну силу опиратися цій руйнації всякими можливими й неможливими способами – виживемо! І знайдемо вихід з усяких труднощів, і ніякий ворог нас не зламає! Просто треба прийняти й усвідомити як факт, що ми живемо в умовах неоголошеної війни; що кожен з нас тепер – на передовій лінії фронту буквально щохвилини у повсякденному житті, бо від поведінки кожного з нас, перш за все у сім’ї, залежить стан суспільства не тільки нинішнього, а й майбутнього.

Несучи в душі своїй мир і любов, ми повинні одночасно бути готові щомиті до захисту своїх духовних цінностей, народного звичаю, традиції, а також здоров’я і життя свого і своїх ближніх від насильства, несправедливості, різних спокус, які шкодять усьому цьому. І дуже важливо, щоб це усвідомила жінка, бо це вона є останнім рубежем в бою за життя Роду й народу; саме вона мусить бути найсильнішою духовно, щоб вижити самій і захистити своє право на материнство, на звичайне людське щастя, замінника якого для людини просто не існує. Говорю це тому, що з власного досвіду знаю, як непросто вистояти під цим натиском «розумних» доводів, як от «не треба злидні плодити», чи навіть «земля й так перенаселена»… Як важко протистояти умовлянням родичів, загрозі втратити роботу, докорам чоловіка, пропозиціям гінекологів, зробити аборт і просто недоброзичливому ставленню суспільства до багатодітних (троє – багато, а якщо більше, то вже взагалі вважається та мати ненормальною), яке загубило поняття святості материнства-батьківства, на сторожі якого стояв Звичай.

А тепер на перший план виходить неможливість мати дітей взагалі – навіть тим, хто дуже цього хоче. Пояснюється це екологією, наслідками Чорнобилю, тобто знову береться до уваги тільки фізичний аспект… Але ж тварини в цих же самих умовах плодяться справно? Отже, головна причина в тому, що людина не тварина; за словами того ж таки науковця Курика М. В., перш ніж зачаття людини відбувається фізично, воно має відбутися на найвищому духовному рівні; іншими словами з дозволу і благословення Бога. І люди посилено стараються, щоб таки позбутися того благословення – статистика абортів просто вражаюча, і всі про це знають. А вперто не хочуть розуміти, що за всякі «зручності» треба платити… Із власних спостережень навіть у моєму роді бачу, що якщо й минеться цей гріх убивства жінці й вона про те й забуде, то вже онуків, як правило, їй навряд чи вдасться побачити – бездітністю своєю розплатиться син її чи дочка… Кидаються вони лікуватися, молитися – та пізно, бо молитися й жити відповідно до Божих законів треба завжди, а не тільки тоді, коли біда на порозі стане. І не треба виправдовуватись, що в наш час це неможливо, бо ж ніколи й до церкви сходити. А якщо людина усвідомлює свою відповідальність перед Богом, то встаючи й лягаючи вона хоча б думкою просто й природно звернеться до Творця як до свого Отця й захисника з проханням, подякою; повірте, що жодна ваша щира молитва не залишиться без відповіді! Аби тільки ми вміли розуміти й бачити ту відповідь… На підтвердження сказаного розповім історію народження мого найменшого сина.

Далеко не все гаразд було в нашій сім’ї, коли я їм завагітніла. І хоча для мене материнство – це святе, був момент, коли я ледь не піддалася на вмовляння родичів і гінеколога… Проте вистояла, і все було б добре, та тільки серце почало «барахліти». Так трапилося, що десь за тиждень до очікуваних пологів я опинилась у Вишгородській районній лікарні. Завідуюча пологовим відділенням зібрала біля мене цілий консиліум.

Досвідчені лікарі порадили робити кесарів розтин. Я теж схилилася до такої думки, бо дома чекали на мене двійко малих діток трьох і чотирьох років, і я не хотіла ризикувати... Але одна амбітна лікарка з цим не погодилась і під час свого чергування запропонувала стимуляцію пологів. Я категорично відмовилась, чим викликала погано приховану злість. Після операції мене з пологового відділення відправили на два поверхи вище, в реанімацію, де чуйні та уважні лікарі намагалися оздоровити й укріпити моє серце всіма засобами.

Обліплена датчиками, я лежала на ліжку, і єдине, що я могла зробити для свого хлопчика – це помолитись і передати для нього зціджене молоко. Тим часом з’явилась до мене завідуюча дитячою палатою і повідомила, що «у вас очень слабый ребенок; он не может сосать и мы его исскуственно кормим; у него слабое сердце». Я заперечила їй, що це в мене слабке серце, а в дитини воно весь період вагітності прослуховувалось чудово; зауважень з боку лікарів не було. Вона пішла, а я знову лишилася тільки з надією на Божу допомогу; молилася й передавала з санітарками молоко.

Наступного разу ця особа була ще різкіша: «Ваш ребенок умрет! Завтра мы отправим его в Киев, в специальное детское отделение!» Я категорично запротестувала проти цього вимагаючи негайно показати мені дитину. Вона відповіла, що в реанімацію мені дитину ніхто не принесе; а я зразу ж після того, як вона пішла написала заяви-протести на ім’я головного лікаря і завідуючої пологовим відділенням, і повідомила про все чоловіка.

Коли цього ж вечора з мене зняли всі датчики, пізно в ночі я встала, загорнулась у ковдру і спустилася сходами на другий поверх у дитячу палату. Мій хлопчик тихо й мирно спав (я його одразу впізнала з-поміж інших!) і нічого незвичайного в ньому не було помітно. Сльози котились горохом; я ледве змогла спитати чергову нічну медсестру, здивовану моєю появою, про стан здоров’я дитини. Вона знову здивувалась моїми питаннями й розповіла, що з першого дня був понижений гемоглобін, але вже все в нормі; хлопчик випиває все молоко із соски і вже набирає вагу, почувається добре. Подякувавши Богу й медсестрі, я вже остаточно підготувалась до рішучого захисту сина.

Наступного ранку мене перевели в гінекологічне відділення, а вдень покликали в кабінет завідуючої пологовим відділенням, де вже був і мій чоловік після його зустрічі з головним лікарем. Нам обом нарешті показали дитину, уже нічого не кажучи про її «поганий» стан, бо явно видно було, що хлопчик цілком добре виглядає. При цьому мій чоловік наголосив, що завідуюча палатою відповідає за дитину головою. А через два дні вона повідомила мені, що нас виписують – вже все в порядку! Тільки спитала, як ми будемо добиратися до свого села. Без усякої «задньої» думки я відповіла, що мій чоловік забере нас своєю машиною...

Коли вона принесла дитину, я побачила, що в хлопчика безвольно звисає права ручка і спитала про причину. «Ничего, будешь разрабатывать!» Не маючи бажання далі з нею говорити, я поспішила забрати від неї дитя. З нами в село їхав ще один молодий хлопець, наш родич. Він звернув увагу, що нас дуже тісно супроводжує якась іномарка із затемненими вікнами без номерів. Чоловік спробував від неї відірватися, але вона ніби прилипла до нашої машини; причому спостерігалося намагання відтіснити нас до правого узбіччя. Проте чоловік, досвідчений водій, не дав здійснити цього маневру, «приклеївшись» до великого рефрижератора у середньому ряду. Так ми проїхали небезпечний спуск з гори перед Васильковом. А коли виїхали на рівну місцевість, ця машина порівнялася з нами. Опустилися ті затемнені вікна, а з них вирячились на нас крізь темні окуляри три голомозих мордовороти. Вони були так близько і таким нахабним було це розглядання, що ми всі аж поніміли на якийсь час. Зрештою вони залишили нас у спокої, звернувши на польову непримітну дорогу...

Благополучно доїхавши додому, ми дякували Богу й думали, що все погане лишилось позаду. Дитя було здоровеньке, як і старші дітки, але виявилося, що не тільки ручка, а й права ніжка не працює нормально, не зважаючи на всі мої «розробки». Дякувати Богу й добрим людям – нашим сільським медпрацівникам та завідуючій Васильківською дитячою лікарнею Пацало Л.М. – вийшли ми із цієї халепи; хлопчик незабаром став ходити, бігати. Але рочків у чотири став скаржитися, що болять ніжки... Після ходінь по всіх лікарнях, ортопед приголомшив діагнозом: двостороння дисплазія. Моєму подиву не було меж: у нас обох в роду калік не було; дитина родовими шляхами не проходила – звідки ж ті двосторонні вивихи?

Відчай – великий гріх; бо людина мусить весь час бути готова до випробовувань і долати їх. Отож, подолавши ці почуття, ми звернулися по допомогу до людей. Н.Г.Гойда, А.П.Кріс-Пугач, Р.В.Лучко і ще багато інших добрих і чуйних людей в Київському інституті ортопедії допомогли нам із сином перейти всі вісім операцій. Слава Богу за все! Тяжка наука боротьби, але необхідна. Ми на власному досвіді переконувались не один раз, що не дарма в українській мові є поняття виховати дитину – тобто заховати її, закрити до певного часу від усякого зла в міцній, дружній сім’ї, а не просто вигодувати. Минуло вже тринадцять років після Вишгорода, але знову тривога стукає в моє серце: я точно знаю, що звинувачення лікарів Харкова мають реальні підстави. До речі, чоловік тієї завідуючої дитячою палатою був теж завідуючим дитячою лікарнею і часто практикував пункцію спинного мозку, після чого діти іноді ставали каліками... про це мені повідомила тоді одна з санітарок, що теж ледве відвоювала свою дівчинку з його рук.

Я завжди прошу Бога, щоб дав нам мудрості не відступати ніколи від Нього і звичаїв предків. Отож, здоров’я вам і щастя, дорогі співвітчизники!

Вірна


Додати коментар
  • Будь ласка, дотримуйтесь теми статті.
  • Особиста переписка та образи будуть видалені.
  • Не використовуйте коментарі для розкрутки свого сайту. Такий матеріал буде видалятися.
Ім'я:
Коментар:

Код:* Code
 
< Попер.   Наст. >