Нещодавно почула з телеекрану, що лише за жовтень 2006 р. на Україні померло 20000 чоловік, а всього за останні півтора десятка літ ми втратили понад 5 млн. А ще 15 років тому нас було 52 млн. І якщо відняти 7 млн. заробітчан за кордоном, серед яких 80% жінок репродуктивного віку, то це число ще зменшується до 32 млн. Та ще більше лихо не лише те, що вмирають люди, але й не народжуються в достатній кількості діти. Адже кожна 5-та подружня пара в Україні – бездітна.
Ця жахлива мінусова тенденція й привела мене до зустрічі з головним репродуктологом України професором Юзько Олександром Михайловичем. На питання “що робити?”, “як запобігти лиха?” професор з сумом навів мені ще й такі дані: всього жінок на Україні 25,3 млн.; з них фертильного, тобто репродуктивного віку (15 – 47 років) – 12,4 млн.
Із 13,5 млн. сімей – 4,5 мають одну дитину; 2,2 млн. – двох дітей; а трьох дітей мають 458 тис. сімей. У селі на кожну жінку припадає 1,7 дитини, у місті – 0,8 дитини.
А у розмові з головним акушером України професором Камінським В’ячеславом Володимировичем з’ясувала, що з 400 тис. новонароджених щорічно помирає 4 тис. немовлят. І ще В’ячеслав Володимирович повідомив, що перед прийняттям річного бюджету кожного разу подає до Парламенту пропозиції щодо створення репродуктивних бюджетних центрів у Києві та у всіх обласних містах. Але кожного разу уряд відмовляє у цій важливій державній справі. Не врахований цей проект як у державному, так і в київському бюджетах також і на 2007 рік.
Як бачимо, статистика невтішна і така, що загрожує безпеці країни. Не хотілося б пророкувати, але з такими темпами зникнення корінного етносу Україна перебуває в стані загрозливої демографічної кризи зараз і зникнення зі сторінок історії в недалекому майбутньому. То ж враховуючи, скільки наша земля пережила не лише екологічних, а й політичних, економічних, моральних “чорнобилів”, воєнних лихоліть, голодоморів, Україну давно вже пора прилучити до лику Святих земель. Звісно “святе місце” пустим не буде, і його заселять іммігранти звідусіль, а можливо й терористи утворять тут свій плацдарм.
Проте, попри всі перераховані “чорнобилі” в Україні найбільш небезпечним, через свою перманентність та самовідтворюваність, виявився бюрократичний. Чому ж не б’ють у спалах наші можновладні “обранці”? Думаєте, їх не хвилює майбутнє власних нащадків? Ще й як хвилює, але в інший спосіб.
Адже не секрет, що наша антиукраїнська владна верхівка давно вже не лише виховує, але й народжує, дає освіту та одружує своїх дітей за кордоном, тобто свідомо готує їх до іншого, вишуканого життя. З України ж вони тягнуть останні соки, щоб фінансово забезпечити цей процес.
Проте, на щастя, не всі в Україні такі байдужі до репродуктивного здоров’я нації, до нашого майбутнього. Не всі керівники так ненавидять українців та все українське, як наші урядовці та значна частина парламентарів. Є ще достойні особистості, які щиро вболівають за сучасне і майбутнє України. Вони на своїх відповідальних посадах докладають багато зусиль, щоб зберегти український народ і країну – це і В.В. Камінський, і О. М. Юзько, і Л. В. Качуров, і В.В. Загородній, і Н. Г. Гойда та інші. Саме вони займаються цією справою щоденно, і вона їм не байдужа.
Не без зусиль таких ентузіастів Україна має 2 бюджетних репродуктивних центри в Донецьку та Івано-Франківську. І це на всю країну?!
А що ж у столиці? Щоб скласти краще уявлення про відтворення народжуваності у Києві, зустрічаюсь з директором Інституту репродуктивної медицини, заслуженим діячем науки і техніки, професором Дахно Федором Власовичем. І перше, що мене найбільше вразило – це ікони Св. Миколая та Божої Матері в кабінеті і Біблія на столі. Цитуючи з неї рядки: “Ісак народив Якова…”, Федір Власович назвав її “щоденником біолого-генетичного відтворення людства”. Його афоризми, що так і фонтанують у розмові, варто б записати у окрему книгу (наприклад “Якщо більше нічим себе прикрасити, то прикрашають скромністю”, тобто бездіяльністю.)
А його здорова амбітність та потяг до нового сприяли заснуванню у Києві Інституту репродуктивної медицини ще у 1994 році, одного з перших на Україні. І треба було бачити сяючі натхненням очі вченого, як він згадував ті часи, коли йому вдалось вперше відокремити жіночу яйцеклітину і запліднити її екстракорпоральним методом, тобто в лабораторних умовах.
Федору Власовичу вдалось згуртувати навколо цієї ідеї вчених та лікарів – справжніх ентузіастів такої важливої і незамінної для безплідного подружжя справи. Це менеджери, лікарі-репродуктологи, кріобіологи, андрологи, тобто спеціалісти всіх напрямків для вирішення цієї проблеми. Інститут оснащений найсучаснішими приладами, обладнанням, залучаються не гірші, ніж на Заході технології. Це коштує великих затрат, а центр не бюджетна, а приватна установа.
Невідомо, через які провини наші бездітні кияни, обпалені Чорнобилем, позбавленні будь-яких пільг і допомоги від держави. При низькому прожитковому мінімуму надвисока ціна на житло, пільги та заробітна плата урядовців. А з Нового року мер вирішив втричі підвищеними тарифами “привітати” киян і тим їх остаточно добити.
Незабаром корінних киян годі буде шукати у місті, хіба що як експонати у музеї. І дарма “зелені” кілька років по трагедії домагаються для Києва статусу міста, що постраждало і продовжує потерпати від чорнобильської катастрофи. Напевно, це не вигідно можновладцям, бо годі сподіватися, що невирішене за 20 років питання розв’яжеться пізніше. А молоді подружжя, що дітьми зазнали впливу радіації від Чорнобиля, саме зараз дійшли репродуктивного віку.
Та наші парламентарі лише констатують: якщо будемо так вимирати, як сьогодні, то до 2010 року українців залишиться близько 37 млн., а до 2050 – біля 26 млн. Жах огортає й від “комерції” наших лікарів у деяких пологових будинках, де здорових, щойно народжених немовлят викрадають у матерів для вироблення омолоджуючих стволових клітин. І ніякої кримінальної відповідальності нелюди не бояться, бо ж суди наші – кишенькові, а Головну прокуратуру недарма пан Луценко назвав “головним могильником”.
Що ж робити тим молодим подружжям, які хочуть народити та виховати дітей, але через прикрі обставини не можуть їх мати? Чому б державі, яка дбає про запобігання демографічній кризі, не спонсорувати проекти екстракорпорального запліднення для народження дітей не лише у 2 містах країни, але й у столиці та інших обласних центрах? Щорічно приймається бюджет, а грошей для цієї надзвичайно важливої та благородної справи завжди не вистачає. Для того щоб започаткувати цю програму, можна було б виділити безвідсотковий кредит молодим сім’ям.
То ж скільки ми будемо піддослідними мишами у своїй країні, яку можновладці перетворили у велику лабораторію. Їм добре списувати свою некомпетентність, непрофесіоналізм, грубі помилки на втрати щодо процесу становлення демократії. І це триває понад 15 років. Годі! Життя у кожного одне, а на Україні особливо коротке. Якщо держава не мачуха своїм дітям, то сподіваємось, що вона не залишить їх на одинці з такою бідою, тобто знайде розумні шляхи, як врятувати своїх людей і своє майбутнє.
Фото: Автор статті розмовляє з головний акушером України професором Камінським В’ячеславом Володимировичем
та з директором Інституту репродуктивної медицини Дахно Федором Власовичем
Галина Руденко
Коментарів (1)
Додати коментар
Будь ласка, дотримуйтесь теми статті.
Особиста переписка та образи будуть видалені.
Не використовуйте коментарі для розкрутки свого сайту. Такий матеріал буде видалятися.
Нещодавно почула з телеекрану, що лише за жовтень 2006 р. на Україні померло 20000 чоловік, а всього за останні півтора десятка літ ми втратили понад 5 млн. А ще 15 років тому нас було 52 млн. І якщо відняти 7 млн. заробітчан за кордоном, серед яких 80% жінок репродуктивного віку, то це число ще зменшується до 32 млн. Та ще більше лихо не лише те, що вмирають люди, але й не народжуються в достатній кількості діти. Адже кожна 5-та подружня пара в Україні – бездітна.
Проте, попри всі перераховані “чорнобилі” в Україні найбільш небезпечним, через свою перманентність та самовідтворюваність, виявився бюрократичний. Чому ж не б’ють у спалах наші можновладні “обранці”? Думаєте, їх не хвилює майбутнє власних нащадків? Ще й як хвилює, але в інший спосіб.
Коментарів (1)