|
 Відзначили 100 річчя від дня народження українського письменника, публіциста Михайла Чабанівського.
«…Високо над лісом, у далечині, простягся чорний шнурок журавлів. Їх курликання не було чутно, але мимохіть вгадувалися звуки. Михайло Іванович, опершись рукою на дерево, замовк, ніби в замрії: "Журавлі… Летять… Отак споконвіку… Весною й восени… І ніколи не зіб’ються з путі… Ключ веде ватажок… Під кутом нахилу земної осі до магнітного полюсу…" – він похитав своєю великою головою, закурив цигарку й сів до кабіни. – "Ну, гайда! Вперед…"» Це один з ключових епізодів, де згадує про Михайла Чабанівського літературознавець і кіносценарист, лауреат Шевченківської премії Микола Шудря у своєму есе «Журавлиний ключ вірності», що увійшло до книжки «Журавлинка». Презентація її відбулася у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України 22 вересня цього року. З нагоди 100-річчя від дня народження Михайла Чабанівського зібралися письменники-побратими, друзі та родичі.
Відкриті нові сторінки з біографії письменника, досі її ніхто не досліджувув так пристрасно, розкривають нам творчий шлях становлення його письменницької долі, спочатку як поета, потім літпрацівника. Михайло Іванович виступав у пресі як журналіст, часто користувався жанром репортажу й нарису, та з часом зрозумів, що їх замало – треба випробувати себе в художньому оповіданні. Адже тут нема анкетних обмежень, воно потребує мистецьких узагальнень, живих картин, яскравих самобутніх образів. Хоч поезія завжди жила в його серці, наснажувала, забарвлювала «сувору прозу» в ніжні тони людяності й любові.
Працюючи завідувачем відділу прози в журналі «Вітчизна», Михало Чабанівський, вже біля «красних муз», шануючи старших і віддаючи їм належне, тяжів до молоді. Він називав це «оновленням душі», якій так і не дав постаріти… За час роботи на цій посаді багатьох з обдарованих авторів-початківців підготував до класики, «відкрив» видатного згодом прозаїка Павла Загребельного, Василя Земляка, Євгена Гуцала, Валерія Шевчука, літераторам-корифеям відкрив широкий простір у світ. І сам, тільки-но від столу газетаря, крок за кроком осягав основи художності. Більше ста його новел й оповідань уміщено в періодиці. Згодом, тільки окремими виданнями, вийшло 50 книжок.
Серед багатьох висвітлених ним граней сьогодення були й звичайнісінькі, «прохідні» відкриття, й патетичні, святкові замальовки. Та з переважної більшості статей письменника-патріота і природолюба вирізнялися розповіді про охорону довкілля, на захист земної краси – лісів, річок і птахів, та людського братерства. Створені Михайлом Чабанівським «Стоїть явір над водою», «Тече річка невеличка», «Журавлинка» – не тільки панорамні твори, що обстоюють багатства рідного краю, а й закликають, за прикладом героїв, дбати, а не нівечити мальовничу природу, вирощувати ліси, відновлювати річки.
Тема патріотичного виховання молоді нероздільно пов’язана у Михайла Чабанівського з естетичними почуттями до прекрасного і найціннішого – свого краю, до рідної землі-праматінки. Так Михайло Іванович Чабанівський увійшов у літературу і залишився навіки співцем рідного краю, живої води, оборонцем щедрої краси природи – риби у воді, звірини в лісі, птиці у небі…
Вшанування його пам’яті пройшло з великим розмахом. Почалося, як годиться, на малій батьківщині, в його рідному селі Лигівка на Харківщині, а завершилось у чарівному селі Плюти Обухівського району, де написав майже всі свої твори і де тепер, у музейному містечку «Літературно-мистецькі Плюти» відділу ЦДАМЛМУ, відкрито меморіальний кабінет Михайла Івановича.
Навколо нього гуртувалися письменники молодшого і старшого віку, різних уподобань і жанрів. Це – Іван Сенченко, Василь Земляк, Борис Комар. У його колі були і Олександр Корнійчук, Микола Грибачов, Костянтин Паустовський, Леонід Леонов, Юрій Збанацький, Павло Загребельний. А ще Степан Крижанівський, Олександр Левада, Олександр Дяченко, Юрій Кобилецький. І душею товариства в Києві й в Плютах – завжди запальний, лірично налаштований і затятий у вигадках Андрій Малишко. Ім’я Чабанівського ряхтіло у періодичних виданнях Києва: від «вечірок» до «радянки», на сторінках «Дніпра» й «Вітчизни», публікаціями «Літературки» та молодіжної преси. Вісім його повістей: «Степовий цвіт» (1956), «Стоїть явір над водою» (1958), «Катюша» (1959), «Дорога додому» (1965), «Лебедина сага» (1969), «Журавлинка» (1970), «Заповіт» (1972), «Залізний кут» (1973) і роман «Тече вода в синє море» вийшли в журнальному варіанті.
Ще у 1957 році в газеті «Известия» (Москва) Михайло Чабанівський висловив свої погляди на долю «голубих сестер людей» – замулених плес, річкових потоків. Це був крик душі – «О малых реках». Через десятиліття українське товариство «Знання» випустило його книжечку «Оберігаймо рідну природу», яка філософськи узагальнювала міркування літератора з приводу існування зеленого світу, його крихкості й порятунку. Пророчими виявилися слова…
Унаслідок інтенсивного використання природних ресурсів та зростання техногенного навантаження на довкілля в Україні склалася критична екологічна ситуація. Охорона навколишнього середовища – одна з найактуальніших проблем сучасносної України. Актуальний сьогодні Заповіт Михайла Чабанівського: «Земля – ваша найбільша надія, ваша годувальниця, прамати, невичерпне джерело матеріальної і духовної поживи. Любіть її, оберігайте її красу, славте ділами і піснями – вона віддячить за це сторицею».
Оксана Хорозова, науковий співробітник відділу ЦДАМЛМ України «Літературно-мистецькі Плюти».
|
Михайло Чабанівський
