Skip to main content
Як два простих запитання роблять сім’ї щасливими

Як два простих запитання роблять сім’ї щасливими

Щастя кожної людини й кожної родини має власні риси і власний шлях. Про відмінності щасливих родин написано багато добрих книжок, переповідати які немає сенсу. Втім є й закономірності, притаманні кожному з окремих випадків. Хочу зупинитися на одній із суттєвих потреб членів сімей, що задовольняється у щасливих родинах. Це потреба у визнанні. Її задоволення є абсолютно необхідним як для дорослих, так і для дітей, як для всіх разом, так і для кожного окремо.

Почнемо з дітей. Американський психолог Ерік Еріксон зауважив, що не тільки родина виховує малюка, але й малюк істотно впливає на родинне життя. Якщо дитина народжується в родині, де на неї чекають, їй виділяють не тільки частину простору в помешканні, але й життєвий простір душі, чуттєвість до потреб новонародженого, не тільки в годуванні й купанні, а в тонкому і своєчасному реагуванні на будь-який прояв. Тоді малюк «шкірою» відчуває себе важливим і бажаним, спочатку для мами, тата, відтак — всієї родини і оточуючого світу.

Якщо ж родина має традицію задовольняти потреби малюка лише на фізіологічному рівні (у їжі, сні, одязі, домівці), а його духовні потреби не сприймаються, як суттєві, або ігноруються — така дитина зростає з відчуттям, що вона винна всім і кожному, і має спочатку задовольняти потреби інших людей, а про власні воліє не знати. Бо «який в цьому сенс, все одно це неможливо, тож і не варто згадувати». Таких дітей будь-якого віку ви впізнаєте по очах, наповнених нескінченним смутком, ніби вони плачуть без сліз, а якщо ви спитаєте у них про їхні бажання, то вони або не зрозуміють, про що йдеться, або почнуть швидко перераховувати нібито власні бажання, але все зазначене насправді надто віддалене від їхніх справжніх потреб. І для психолога це є очевидним, хоча й самі діти, і їхні батьки запевнятимуть вас в протилежному.

В одній прекрасній родині батько трьох чудових дітей був здивований моїм наївним запитанням: «Як часто ви питаєте у сина і дочок, чого вони хочуть?». Його відповідь була: «Я ніколи про це не питаю, мої діти знають, якщо їм щось потрібно, варто мені про це мовити — і я зроблю».

Оскільки тато дійсно любив своїх дружину і дітей і докладав чимало зусиль, аби всі в родині почувалися щасливими, він сам почав задавати мені запитання. Я розповіла йому, що діти відчувають себе важливими і дорогими, коли ними щиро цікавляться батьки, коли є традиція вранці (або увечері) спілкуватися, запитувати, як пройшов день, що було важливого, що сподобалося, а що ні, що запам’яталося, з чим складно було впоратися, яка потрібна підтримка, допомога тощо. Досвід показує, що часу для щирої зацікавленої розмови потрібно не так уже й багато і не потрібно його для цього шкодувати. Спочатку може знадобитися й година, а згодом вистачить і двадцять хвилин.

Іноді батьки запитують, чому діти не бажають учитися. А відповідь буває схожою на парадокс: якщо ваші діти гарно вчитимуться, то втратять можливість бути разом з вами, коли ви змушені «вчити уроки разом». Ця відповідь, може, й неповна, й невичерпна, але найближча до істини. Її можна перевірити домовленістю з дітьми, що вони самі виконають домашні завдання, а потім ви разом ідете на прогулянку або граєте в ігри, або дивитеся й обговорюєте кіно тощо. Тобто ви пропонуєте дітям свою увагу, виявляєте зацікавленість і демонструєте, що дуже цінуєте хвилини спілкування.

Повертаючись до розмови з татом трьох дітей, хочу зауважити, що в культурі місцевості, де проживала родина, або в їхніх батьків, не було традиції, що у подружжі один одного і дітей потрібно запитувати про їхні бажання. Наприклад, дружина цього чоловіка мріяла про те, аби чоловік колись приготував для неї обід і почастував її. На моє запитання, чому б їй самій не попросити чоловіка про таку приємність для неї, я почула відповідь, що «він має здогадатися, а інакше це не так цінно». Я припустила, що вона може так чекати все життя, а він так і не здогадається. Хіба варто відчувати себе незначущою і незадоволеною? Адже чоловіки не вміють здогадуватися, вони розуміють, коли їм кажеш, коли просиш. Відповідь була: «Чоловіки в нашій місцевості вважають роботу на кухні жіночою справою і самі за це не візьмуться, отже моя мрія — нездійсненна». Я заперечувала, оскільки бачила, що саме її чоловік може, навіть захотів би здійснити таку просту і земну мрію коханої дружини. Виявилося, що в обох батьківських родинах — і чоловіка, й жінки — не було традиції запитувати щиро про бажання, відповідно й вони не запитували ні одне одного, ні своїх дітей. Сподіваюся, що такий простий шлях до серця людини, як запитання «Чого ти хочеш?», буде опанований цією гарною родиною. Хочу вірити.

Фактично в кожній родині, з якою я мала честь працювати, батьки були здивовані тим, як швидко діти йшли на контакт з психологом. Вони не розуміли, що таке я роблю, що діти за дві години спілкування розповідають про такі важливі думки й почуття, про які батьки й не здогадувалися. Отже, я розуміла й відчувала потреби їхніх дітей краще. Все, що я робила — це лише щиро цікавилася дітьми та їхніми інтересами, так само як і батьками, і їхніми бажаннями. Прості запитання: «А що ти хочеш?» і «Чому для тебе це так важливо?» створювали умови для щирого, зацікавленого спілкування і відкривали шлях до осягнення образу щастя дитини. Це так просто. Чому ж це так складно для батьків?

Припущу, що така складність виникла внаслідок складних періодів розвитку суспільства, коли люди опинялися на межі виживання. У таких умовах завдання батьків — забезпечити дітей дахом над головою, їжею та одягом. Батьки мусили багато працювати, і їм самим не вистачало часу оговтатися від важкої праці і відчути власні потреби. Вони були зосереджені на задоволенні первинних потреб дітей і старих батьків. Отже діти залишалися поза власними психологічними й емоційними потребами і бачили модель виховання, коли на власні потреби часу немає, проте потреби близьких на першому місці.

Попри те, що батьки розповідають, як треба робити, діти швидше засвоюють те, як батьки самі роблять. Якщо батьки не їдять вчасно, а дітям кажуть про важливість вчасного обіду, то діти наслідуватимуть живий приклад, а не настанови. Трапляються виключення, але тенденція саме така. От чому психологи кажуть, коли батьки приходять з дитиною до психолога, що це дитина привела батьків до психолога, а не навпаки. Діти є дзеркалом сімейних традицій. Тож пропоную створювати щасливі сімейні традиції.

Отже, визнання є однією з найактуальніших потреб особистості і найближчим шляхом до щастя родини. Задовольнити цю потребу дуже просто: щирою зацікавленістю кожного з партнерів до себе, до іншого та до дітей. І здійснити це дуже легко — за допомогою лише двох запитань: «Чого саме я хочу, ти хочеш?» і «Чому це так важливо для мене, для тебе?» та зацікавленим, щирим слуханням. Спробуйте і Вам сподобається!

Олена Хоріна,
молодший науковий співробітник Інституту соціальної і політичної психології НАПН України; психолог, член Української асоціації транзакційного аналізу.