А ДОЛЯ ПОРУЧ ХОДИТЬ...

…Пригадалося, як свого часу частенько доводилося користуватися електричкою.

Тендітне дівча якось допомогло мені пробратися з валізами до вагона ще й місце зайняти. А дорога зближує людей швидко. Так сталося того разу. Дівчина дістала книжку, але так і не розгорнула її. Спочатку уважно вдивлялася в краєвиди, які,мов хмаринки , пропливали за вікном. А потім сама завела розмову. За кілька хвилин ми почували себе мало не родичами. Світлані двадцять років, студентка. Живе в гуртожитку. До батьків навідується при першій можливості. Її майбутня спеціальність – психолог. Обережно поцікавилася чи є в неї хлопець. Немає й не було. Та де й коли з ними знайомитися. Подруги у вихідні до різноманітних клубів, а Світлана до батьків у село. Ровесники поїхали з села, та й за роботою немає коли з двору вийти.

І де ті хлопці ходять, якими дорогами, - мовила я свою думку вголос. Та враз мій погляд зупинився на юнакові у військовій формі, який сидів навпроти. Та його присутність ніяк не заважала нашій розмові. Відвернувшись до вікна й заглибившись у свої думки,  він не слухав нас. Лише , коли ми завели мову про село, до якого так тяжко добиратися, та його славну козацьку історію, він  відірвався від вікна й поцікавився про яке саме село ми говоримо.

Раптом нашу розмову перервала галаслива юрба циганів, що зайшли на наступній станції. Молода й активна циганка роззирнулася по вагону, і, хоч юнак, глянувши на неї, відвернувся до вікна, а Світлана похитала головою, - зупинилася саме біля них.

 – Ось кому усю правду скажу,  –  мовила голосно й весело.

 – Не треба! Йдіть своєю дорогою,  –   махнула рукою Світлана.

 –  Ну й дурненька, золотоволоско,  –  жалісливо так, майже проспівала циганка. А навздогін додала: «Доля коло тебе ходить і сьогодні ж тебе знайде. Хочеш вір, хочеш не вір. А вже з тамбура прокричала, мовляв, ти ще мене згадаєш.

Ми всі дружно розсміялися: у кожного своя робота. Я вийшла на зупинці, побажавши своїй супутниці щасливої дороги. В буднях і суєті все швидко забулося…

 – Ой, як я рада вас бачити, шукаю вас у натовпі – кинулася мені назустріч Світлана, коли наступного разу нам випало їхати. Все хотіла вам розповісти, що ж було далі. Ви ж пригадуєте як ми познайомилися, циган і того юнака у військовій формі. І повідала мені продовження дорожньої пригоди. Перед кінцевою зупинкою той хлопець вийняв з кишені мініатюрну коробочку й простягнув мені.

 – Це – сережки. Візьміть, а то я їх однак викину.

Його переконливий вигляд свідчив про те, що він це зробить. Світлана завагалася й засмутила його своєю відмовою.

 – Та не бійтеся, я їх не вкрав,  –  переконливо сказав юнак. – Півроку   стипендію відкладав, відпрацьовував – а заради чого?

Заспокоївшись, скупо повідав свою історію. Була в нього дівчина, було кохання. Навіть збиралися одружитися. На новий рік поїхав до нареченої в село, просити у батьків її руки, а там живе інший… Просто той інший виявився «крутішим» –   має машину і власний бізнес.

  • Аби зовсім не засмучувати хлопця, сережки я взяла, - стишено проказала Світлана. Так і лежать у мене. Носити не можу, бо ж призначалися іншій людині. Оце хотіла вас запитати чи не розгледіли, яка в нього форма була, з якого він училища, я б розшукала та віддала б…А раптом помириться чи іншу стріне…

…Довгенько я не зустрічала Світлану. А то раптом навесні знову зустріч. Цього разу вона була збентежена й радісна. Поруч з нею стояла мама й навздогін радила:

– Сергію привіт передавай! Та не жени хлопця.

– Уявляєте, він приїхав у село! Світлана наголосила на слові «він». І я одразу зрозуміла, що мова йде про того самого курсанта.

  • То як же він знайшов тебе?
  • Та я очам своїм не повірила…

Світлана саме на вихідні приїхала батькам допомогти город садити. Коли це сусідка когось через межу веде -  високий такий красень.

  • Ви? Мабуть, за сережками ,  –  почала мало не заїкатись. Але ж вони в Києві…Я їх не ношу…   
  • Та що ви, - знітився хлопець. За кого мене маєте…

Потім оправдовувався, що якось не так вони розсталися. Навіть зізнався, що коли почув її голос в електричці, якось легко й спокійно на душі стало.

 – А циганку в електричці пам’ятаєш – раптом пригадала. Хіба не віриш у долю? Ти ж сама казала, що не знаєш слова «ні»  –   чому ж розгубилася?  

–  Це кохання не стосується…

…З того часу я Світлани не бачила. А оце їхала до села маршруткою. На повороті на зупинці до салону зайшла молода пара.  Хлопець поважно подав руку. Світлана світилася від щастя. За кілька хвилин чоловік благально попросив водія зупинитися, мовляв, дружині зле стало. Світлана вийшла. Хтось передав воду, хтось валідол.

 – Та не треба нічого, - обізвалася бабуся з переднього сидіння. Справа житейська. Дівка вся в ластовинні – козак буде…

Світлана легенькою ходою зайшла до маршрутки. Проти сонця сяйнули сережки. Можливо, ті самі…

Людмила ЧЕЧЕЛЬ




Рейтинг: 
Рейтинг: Немає (2 голоси)

Коментарі

Зображення користувача Тетяна.
Звичайна буденна ситуація. Але зворушливо написано, просто і дохідливо. Одна частинка життєвої сторінки - а емоцій - наче вічність. Мені дуже сподобалося. Спасбі.
Зображення користувача Людмила Чечель.
Дякую за те, що прочитали, за відгук.
Зображення користувача Анна.
Супер, наче розповідь читала