далекі вікна

ДАЛЕКІ ВІКНА

…Цей сон мене чомусь не відпускає. І насниться ж таке. Снилася наша хата. Вірніше, я бачила уві сні лише вікна. Єдине вікно, що виходило на вулицю, мало кватирку. Коли були маленькі, сусідська Нелька прибігала до того вікна, тихенько вистукувала, а я вже прочиняла фіранку і ми домовлялися, що йдемо до річки чи в сад по яблука. Інша справа – їхні вікна. Будинок у них був новенький, вікна великі. Й фіранки у кожному вікні. Коли ми часом загуляємося на толоці, тітка Настя висовувалася з вікна й голосно репетувала, що час вже додому. Ми думали, що тітка Настя найсуворіша мати серед наших друзів. Та ці думки переслідували нас до тих пір, поки бідолашна тітка не злягла й швидко покинула цей світ.  Нельчин батько не забарився й швидко привів до двору огрядну молодицю. З того часу наша дружба з Нелькою припинилася. Маленьку, худеньку дівчинку вже ніхто не бачив ні в березі, ні на толоці, де збиралася дітвора. Нелька була зайнята іншим. Вона прала пелюшки своєї молодшої зведеної сестрички, за розкладом вигулювала її у візочку. І, боронь боже, комусь із нас було підійти до Нельки. Тітка «жаба», (саме так ми її прозвали на нашому кутку, чи то за зелені великі очі, чи хто його знає за що) висовувалася з вікна й здіймала вереск на всю вулицю, а Нельці погрожувала «розібратися» вдома. Нам було жаль Нельку, бо вона лише збоку спостерігала за нашими пустощами та іграми. Любили ми Нельку й хотіли її захистити. А вже коли зла мачуха влаштовувала екзекуцію, ми гуртом жбурляли у шибки грудками, палицями – що потрапляло під руки. Злість мачухи переключалася на нас, а Нелька тим часом могла втекти чи десь сховатися у куточку. Ось ця історія з далекого дитинства мені й наснилася. Правда, ні Нельки, ні злої мачухи у сні я не бачила. Ось тільки мовчазні вікна їхнього будинку, за якими, як у дитинстві, причаїлася тривога, яка ось-ось озветься розпачливим дитячим зойком… І до чого б це нагадування, подумалося? В чому і перед ким я завинила? Це ж коли було? Років по сім нам на ту пору було…Тому, куди ніч, туди й сон, як вчила мене бабуся.

Але ж ні, не все. Ось іще пригадалося. Нельку, десь через рік,  відправили до інтернату. Зла мачуха так розправлялася з нею, що сусіди не витерпіли й викликали міліцію. Спочатку її забрали в лікарню, а вже звідти – до інтернату. Ми довго сумували за Нелькою. Та роки швидко все стирають у пам’яті. А то якось наш клас повезли до театру на прем’єрну виставу. Ми, дівчата, раді були, що можна їхати не в шкільній формі, а в улюбленій сукні. А ось на балконі – всі як один, у білих фартухах й однакових бантах на коротко підстриженому волоссі. «Інкубаторні», - так охрестили ми з дівчатами їх, анітрохи не замислюючись, що за тим стоїть. В антракті вони ходили строєм, як по команді. Раптом одна з них виділилася зі строю й невпевнено підійшла до мене. «Це, що, твоя знайома?» - насмішливо зиркнули мої подруги. «Ні-ні», - швидко відсахнулася я. Що відчувала в ту мить? Сором, що кажу неправду. Щось у тій блідій худесенькій дівчинці, у її посмішці таке до болю знайоме… Нелька! Спочатку хотіла кинутися назустріч та…раптом щось зупинило. Можливо, благополуччя свого оточення, жорстоке і зверхнє до тих, кому не пощастило? Згадки про Нельчині біди? Власного розчулення на очах у сторонніх? Та чого гріха таїти – на якусь мить ніби засоромилась її. Й на несміливе «привіт» пробелькотіла щось на кшталт, що поспішаю. Навряд чи вона пам’ятає про той випадок. Можливо, це і є моя давня провина, викрита сном. І вже немає душа спокою… Подумки прошу у Господа і в дівчинки з далекого дитинства прощення. Бо що я ще можу зробити? Прийти до неї й розкаятися?  Та й коли я поїду у ті краї…Чи живе вона там?

…Це ж треба такий збіг обставин. У справах довелось опинитися у краях мого дитинства. Могла б і обійти, але навмисне звернула на нашу вулицю. Толока забудована, річка замулена…А дерева, які ми саджали, вже вищі за дахи будинків. Хотіла зазирнути у вікна нашої хати, але… натомість побачила, що минуле сховалося за жалюзями із  європластику. Ось лише магазинчик на розі, де ми годинами вичікували на морозиво за вісім копійок, знадвору видався такою ж забігайлівкою…

Утім, лише знадвору. Вітрини приваблювали вибором шоколаду, тортів і тістечок, про що ми дітьми не сміли й мріяти. Лише думалось: ось виросту, зароблю грошей і щодня купуватиму по цілому торту! Ото вже наїмсь!

І виросла, і гроші мала, та вже ніколи так не хотілося торта…

Мабуть і цій дівчинці, що водить пальчиком по вітрині, по складах читаючи назви тортів, так само хочеться цього заманливого кремового дива. Раз у раз вона благально позирає на жінку поруч, що купує дешеві пряники, протяжно так: «Ба, ну ба?...»

  • Ти глянь спочатку на ціну, - пригашає дитячий запал ще молода бабуся. – Он    краще спечу тобі пиріжка з вишнями.
  • Не хочу пиріжка, - комизиться дівча.
  • Коли-то ще зарплата, - тихенько умовляє бабуся. – Он батьки зароблять в Італії, пришлють грошей, тоді влаштуємо свято з тортом…

Бачу в дитині себе колишню. Нехай їй сьогодні пощастить. Враз захотілося стати доброю феєю…

 – Який тобі найбільше подобається? – запитую дівчинку. Нічого не підозрюючи, вона тицяє пальчиком.

Розплачуюсь і вручаю їй красиву коробку. У дівчинки очі – на півобличчя…

 – Та ви що! – жахається бабуся. Ні, ні я не можу дозволити – від чужої людини…

  • Це на честь зустрічі, набираю повітря й вимовляю. – Нам не дуже змалку солодощів діставалося, чи не так, Нелю…
  • Бо це таки вона – я б упізнала її серед тисячі, через сотню літ. І онучка – викапана бабуся в дитинстві.
  • Ви мене знаєте? – силкується пригадати. Обличчя за мить світлішає.

Я впевнена, сон мене більше не тривожитиме.  А Нелька не пам’ятає образ. Чи не хоче пам’ятати?..

Людмила ЧЕЧЕЛЬ

 

 




Рейтинг: 
Рейтинг: Немає (2 голоси)

Додати новий коментар