Як зміцнити любов між батьками й дітьми

Чи є любов дитини до батьків уродженою? Чи це обов’язок кожної особистості? Чи існують обставини, за яких любов дітей до батьків можна втратити? Чи потрібно батькам вчитися бути батьками, і що таке батьківська компетентність? Ці та інші питання неодноразово постають під час розмислів над сімейними стосунками, суперечностями поколінь, новими підходами до виховання дітей. Спробуємо розкрити секрети батьківської компетентності, зокрема, актуалізувати ті знання і вміння, що дозволяють зміцнити емоційний зв’язок між дитиною і її батьками.

Відомий з цієї проблеми документ — Конвенція ООН про права дитини, задекларував демократичні взаємостосунки батьків і дітей. Положення документа проголошують як підтримку дітей, так і підтримку батьків у здійсненні батьківських прав, а водночас і контроль за виконанням батьківських обов’язків стосовно дитини. Тому в документі йдеться про батьківську компетентність. Показниками батьківської компетентності (батьківського потенціалу) є: елементарний догляд, гарантія безпеки, емоційне тепло, стимулювання, життєві цінності і обмеження.

Елементарний догляд передбачає задоволення батьками потреб дитини в їжі, одязі, відпочинку, грі; гігієнічні потреби; готовність піклуватися про дитину у разі її поганого здоров’я, інвалідності, тяжких захворювань тощо.
Гарантія безпеки визначає спроможність батьків створити безпечне середовище для дитини: гарантувати адекватний захист дитини від завдання шкоди і небезпеки; навчати її розрізняти небезпеку, уникати конфліктів та розпізнавати ризики і небезпеки як вдома, так і за його межами. А також чи не загрожують життю й здоров’ю дитини спосіб проведення доз­вілля й захоплення батьків.

Значною мірою виховний потенціал батьків залежить від їх здатності передавати дитині емоційне тепло. Важливо, аби батьки вживали стосовно дитини теплі пестливі слова, пригортали дитину, співчували їй, заспокоювали тощо.
Батьки мають активно впливати (стимулювати) на формування пев­них умінь дитини. До цієї компетенції відносяться вправність у заохочуванні й інших видах упливу щодо успішного навчання дитини; уміння вислухати дитину і відповісти на її запитання; створення умов, аби дитина відчувала успіх власної діяльності, прагнула його досягти, адекватно це оцінювала. Важливим у становленні дитини є сприяння батьків, аби дитина долала посильні для неї труднощі.
Для гармонійного розвитку дитина потребує чітких життєвих орієнтирів. Дитина засвоює цінності, сформовані у батька й матері; переймає таку модель позитивної поведінки, якою її уявляють батьки. Саме у сімейному колі діти засвоюють моральні норми, а також уміння щодо їх дотримання.

Батьки можуть дуже старатися бути гарними батьками — бути надзвичайно відповідальними, обіз­на­ними, надмірно любити своїх дітей, натомість діти не відповідають їхнім прагненням. Певно, секрет — у батьківській компетентності: у правильних стосунках між батьками і дітьми, що вибудовуються на прив’язаності — прихильності між дитиною і батьками.
Прив’язаність — почуття симпатії, відданості комусь, близькості; це тривалий зв’язок між людьми, що не залежить від їх місцезнаходження, це тісний емоційний зв’язок, утворений на рівні рефлексу. Те, що дітям просто необхідно відчувати і переживати при­в’я­заність — від цього залежить відчуття безпеки дитини, — довів англійський учений Джон Боулбі.

Дитина, у якої сформовано прив’я­заність, нормально розвивається, вчиться розрізняти власні почуття і почуття інших, мислить логічно, розвиває соціальні зв’язки, довіряє оточуючим, стає впевненою у собі, менше заздрить, проявляє любов і ніжність до інших. Дитина, у якої не сформувалися прив’язаності, відчуватиме страх, породжений невпевненістю у собі, комплекс неповноцінності, наслідком якого є агресія; несправедливі звинувачення, приниження; нервове напруження, стреси; самотність; стає неуспішною.

Доведено також залежність між рівнем сформованості прив’язаності людини в дитинстві й здатністю правильно виховувати своїх дітей.
Найважливішим для формування прив’язаності є: 1) постійна наявність біля дитини дорослого; 2) здатність дорослого правильно сприймати будь-які сигнали дитини і реагувати на них. Саме тому дитина прив’язується до тих, хто: швидко і позитивно реагує на її активність й ініціативу, вступає у спілкування, що відповідає очікуванням і настрою дитини.

Отже, батькам потрібно працювати над прив’язаністю. Секретом батьківської успішності, вважав Джон Боулбі, є любов дитини до батьків.
Протягом перших шести років життя дитина прив’язується на різних рівнях. На першому році важливі тембр і мелодика голосу, запах, тобто потрібно бути частіше на рівні фізичного контакту з дитиною. На другому році дитина прагне повторити слова, дії батьків. На третьому — відчуває належність, власність (дитина каже «моя мама», може ревнувати батьків до інших дітей). На четвертому виникає прагнення дитини відчувати власну значущість для іншого. На п’ятому — любить батьків і «віддає їм своє серце». На шостому — готова поділитися секретами за умов відчуття, що її розуміють (це найглибший рівень прив’язаності, але дуже вразливий).

Головне запитання: що можуть зробити батьки, педагоги, щоб зміцнити дитячу прихильність? Відповідь має два пункти: підтримати атмосферу контакту і вибудовувати правильні взаємини.
Щодо першого — потрібно навчитися оволодівати очима дитини, ловити її погляд, викликати усмішку, постаратися, щоб дитина, принаймні, кивнула. І якщо маленькій дитині ми кладемо палець у кулачок, й очікуємо, що вона стисне його у знак згоди контакту — старша має відчути ваше тепло, захоплення від спілкування з нею, прагнення продовжити розмову. Не потрібно захоплюватися дитиною з будь-якого приводу, але маємо демонструвати щире прийняття дитини без будь-яких умов. Дитину насторожать такі слова батьків: «Я тебе так люблю. Ти так гарно малюєш». У дитини з’являється запитання: а чи любили б мене, якби я не вмів малювати.

Щодо другого правила (встановити правильні взаємини), то треба бути щирими у піклуванні про дитину. Ми хочемо, щоб наші діти ставали якомога раніше самостійними (самі їли, одягалися, вирішували самі свої проблеми). Водночас, насправді цим ми часто відштовхуємо їх від себе. Пригадаймо: коли ми любимо дорослу людину, то намагаємося їй в усьому допомогти, а не спостерігаємо, як вона все робитиме сама. Незалежність — продукт дорослішання. Завдання батьків — задовольнити потребу дитини в залежності.

Батькам потрібно створювати коло прив’язаностей своєї дитини. Це допоможе підстрахувати її у випадках складних життєвих обставин. Для цього варто демонструвати дитині вашу прив’язність і довіру до вихователя, вчителя. Доцільно познайомитися з батьками друзів дитини чи, якщо це підліток, — з самими друзями.

Є кілька правил для батьків щодо зміцнення прив’язаності:

1. Підкреслюйте, що взаємини між вами важливіші за поведінку дитини, її досягнення. Пам’ятайте, дисципліна має відношення до поведінки, а прив’язаність важливіша за поведінку. Отже, коли ви сварите дитину, підкресліть ваші спільні плани на майбутнє; розбита тарілка не може вплинути на взаємини; якщо дитина засмучена і не хоче нікого бачити, скажіть, що зайдете до неї за 10 хв.

2. Не кажіть, що віддасте дитину, не будете з нею розмовляти. Уникайте висловлювань, що ви не будете любити дитину з її вини — це все віддаляє вас від неї.

3. Не чекайте, щоб дитина першою прийшла миритися, просити пробачення. Якщо ви хочете навчити її цьому, практикуйте це з братами, друзями, але не з собою.

4. Створюйте більше традицій і ритуалів у сім’ї для збереження прив’язаностей.

5. Треба подружитися з дитиною, завоювати її любов, бо вона не любить вас лише за те, що ви її батьки.

6. Зменшуйте тиск і примушування. Не використовуйте слова: повинен, зобов’язаний; уникайте командного голосу.

7. Дозволяйте дитині демонструвати свою волю (частіше запитуйте, що вона хоче).
Отже, діти шукають відчуттів, схожості, вірності, значущості, схвалення, розуміння, любові. Їм потрібно пережити становлення через прив’язаність. Вони мають насититися прив’язаністю, щоб потім спокійно «відірватися» від дорослих й піти у самостійне плавання.

Жанна Петрочко,
заступник директора
з науково-експериментальної роботи Інституту проблем виховання НАПН України, доктор педагогічних наук, професор




Додати новий коментар