Все залежить від батьків

Часто стається так, що під тягарем важких переживань, пов’язаних з хворобою й інвалідністю дитини, зазнають деформації стосунки в сім'ї та спілкування з оточуючими. Поглинуті своїми проблемами, батьки відсторонюються від усіх інших людей, боячись нерозуміння. Усі їхні помисли спрямовані на те, щоб домогтися зцілення дитини і повернутися до втраченого через її хворобу способу життя. Інакше кажучи, батьки не приймають свого життя з хворою дитиною. Це породжує напруження, неможливість жити нинішнім днем і бачити у ньому не тільки негативне, але й позитивне. Найбільша біда таких сімей у тому, що вони не можуть реально оцінити обмеження і можливості розвитку дитини, її адаптації у соціальному середовищі. У зв'язку з цим не вдається домогтися взаєморозуміння і злагодженої взаємодії батьків з педагогами, психологами, лікарями. 

Прийняття реальності, здатність адаптуватися до неї приходять до кожної сім'ї у різний час і за різних обставин. Звичайно краще, коли конструктивне ставлення до стану і перспектив життя дитини приходить якомога раніше. Затримка у кризовому стані призводить до негативних наслідків і в розвитку дитини, і у стосунках членів сім’ї. Вочевидь не останню роль тут відіграють риси особистості батьків, які одним дозволяють знайти сенс життя у різних складних життєвих обставинах, а іншим завдають різних викривлень в оцінці себе і своїх стосунків з оточуючим світом. 

Поштовхом до психологічного одужання часто стає зустріч з людьми, які своїм прикладом допомагають батькам реально подивитися на обставини, що склалися, розширити бачення того позитивного, на що можна спрямувати активність, щоб допомагати дитині повноцінно жити, і самим не розглядати своє життя, як мучеництво. Спеціальними дослідженнями встановлено, що для людей у складних життєвих обставинах найефективнішим способом зберегти душевну рівновагу і підтримувати власне психічне здоров’я є спілкування з тими, хто має подібну життєву ситуацію. Саме тому такою благотворною є участь батьків у громадських батьківських об'єднаннях, де вони потрапляють у середовище людей з подібними проблемами. Тут вони, не боячись нерозуміння, образливої поради «взяти себе в руки», можуть виговоритися і отримати безліч корисних порад, побачити приклади, гідні наслідування. Звичайно, корисною буде і консультація психолога, участь у різних формах групових занять під його керівництвом.

Показниками психологічного одужання сім'ї є здатність бачити не тільки втрати, але й здобутки. Утворюється нове коло спілкування чи вибірково відновлюються старі зв'язки, випробувані бідою. Батьки стають здатними обговорювати свої проблеми, пережите і готові поділитися досвідом, прийти на допомогу, отже, не вважати себе найнещаснішими. З'являється інтерес до довколишнього життя, відкриваються нові можливості самореалізації. Часто вони пов'язані з роботою у батьківських громадських об'єднаннях, де стає в пригоді здобутий досвід. Приходить реальна оцінка обмежень і можливостей розвитку дитини, перспектив її адаптації у соціальному оточенні і, що надзвичайно важливо, готовність працювати над її реабілітацією.

Дуже важливим показником психологічного здоров'я сім'ї, особливо матері, є здатність перепочити, довірити хвору дитину на якийсь час комусь із близьких. Насамперед, ця здатність убезпечує від психологічного виснаження, депресії, а це все — на користь дитині, бо врівноважені, оптимістичні батьки виховують у неї конструктивне ставлення до життя. Зрештою, здатність батьків задовольнити свої особисті інтереси є доброю профілактикою гіперопіки. А вона стає чимдалі нестерпнішою для хворої дитини у міру її дорослішання, адже гіперопіка — це і батьківський деспотизм, обмеження свободи, система всіляких заборон, щоб «бува чого не сталося», одним словом — постійне тримання дитини у полі зору.

Великою подією для особливої дитини є зустріч з іншими дітьми з інвалідністю, коли родина стає членом громадського об'єднання. Взагалі, знайомство з родинами, які, виховуючи дітей з тяжкою інвалідністю, зуміли досягнути рівноваги й позитивного ставлення до життя, переконує, що основою всього є довіра до людей і доброзичливість. «На життєвому шляху сім’ї, у якій росте дитина з інвалідністю, завжди зустрічаються люди, які вміють любити і співчувати. Мій син допоміг мені познайомитися з багатьма прекрасними людьми, які, підтримавши мене в якийсь час, залишилися друзями на довгі роки. Ставлення до хворих дітей, як лакмусовий папірець, виявляє людську сутність. Зараз я можу сказати з певністю, що добрих людей більше, ніж злих і байдужих», — пише мама юнака з тяжкою формою церебрального паралічу. Інша, згадуючи роки навчання сина, не обминає нагоди тепло згадати вчителів: «Коли настав час навчання, я пішла до директора школи і попросила дати вчителя спокійного і терплячого. Потім розповіла призначеній учительці про Олексійка, ніби заочно познайомила з ним. Я не хотіла, щоб вона, молода, без досвіду роботи з такими дітьми, злякалась і своєю поведінкою відбила у хлопця бажання вчитись. Але яка то була чудова і терпляча людина! Вона вміла так переконувати, що я одразу відчула: буде все гаразд. Ми часто тепер згадуємо нашу вчительку, я глибоко вдячна їй за все. Та й усім іншим учителям, які були потім, за терпіння, доброту, розуміння».

Отак, читаючи подібні сповіді, можна подумати: «Де вони знаходили стільки добрих людей?» А справа, мабуть, у тім, що на їхню відкритість і доброзичливість і люди так само відзивалися добром. 




Додати новий коментар