Мамин хліб

Четверта година ранку. На вулиці ледь світає. Сонце помалу визирає з-за лісу і будить все з нічного сну першими промінчиками. Тиша. А в хаті, що край села, вже давно кипить робота. То моя мама господарює біля печі. Вона пече хліб. Сонно тріскотять дрова, віддаючи тепло хлібові, який мама розклала в форми. На черзі — пиріжки, які ми малими так любили смакувати з молоком і бігали щоразу на кухню за новою порцією.

І я, мала, теж докладала трохи праці до таїнства печення хліба, носила напередодні до печі дрова та змащувала олією форми для випікання, які треба було зняти з печі. Все інше — замішування, вироблення, випікання — лягало на мамині плечі. А ми з сестрою, зачувши запах свіжоспеченого хліба, приходили і смакували тверді, рум’яні скоринки, які дуже любили. Чомусь тоді те, що мама напекла хліба, не здавалося чимось незвичайним, це було звичайним, так мало бути. Лише зараз розумію, як то важко замісити хліб для п’яти людей, випекти його, щоб був смачним, вгадати потрібну температуру для випікання.

І зараз, їдучи додому, прошу маму, щоб спекла хліб у печі, бо ж такого хліба не купиш в магазині, та й у самої не виходить такий смачний, як мамин.

Багато випекла хліба наша піч, поки ми були малими і жили з батьками, а зараз стоїть самотою-сиротою, чекаючи, коли вже ми привеземо онуків до бабусі, щоб в ній знову затріскотіли дрова і вона погріла свої холодні боки.

Зараз мало хто випікає хліб у печі, частіше купують у магазині, так швидше, але... не смачніше, бо хто хоч раз куштував мамин чи бабусин хліб, уже не забуде його смак. Тож дякую тобі за хліб, мамо. Чекай онуків у гості, щоб і їхнє дитинство наповнити приємними спогадами та неповторним смаком свіжоспеченого хліба.




Додати новий коментар