Сімейні історії

Ну вот дорогой читатель, мы предлагаем вашему вниманию еще одну историю из жизни, бальзам для души, который надеемся поможет вам и принесет вдохновение. В жизни у каждого человека есть моменты которые навсегда остаются в его памяти, поэтому мы ждем и ваших историй в эту рубрику, в которых вы сможете поделиться своими переживаниями с другими людьми.

Коли мені виповнилось 5 років, я серйозно захворів. Мої батьки були дуже налякані. Нарешті, був поставлений діагноз. В мене був менінгіт хребта. На той час, про цю хворобу було мало що відомо, та єдина лікарня, яка прийняла мене була Центральна районна лікарня в центрі Лос-Анджелеса. Ця хвороба вважалася дуже інфекційною та смертельною, тому єдиним місцем, куди мене могли помістити, була палата для смертельно хворих чоловіків.

Мартин Вол був в’язнем в Сибіру під час війни. Його дружина Анна з сином Яковом залишилися в Україні. Він не знав про те, що після його від’їзду Анна народила йому дочку та назвала її Сонею. Коли Мартина звільнили з в’язниці, він був хворобливим, постарілим чоловіком, на руках та ногах якого виднілися сліди тортур. Він знав, що вже ніколи не зможе стати батьком. Однак він був вільним. Відразу ж він почав пошуки Анни та Якова. Коли, з рештою, він отримав відповідь через Червоний Хрест, що його сім’я загинула по дорозі до Сибіру, його серце було розбите. Тоді він ще не знав, що в нього народилася донька.

Це було десь в 3-му класі. Я був невгамовний й носився по школі як вітер. А вчителька мені казала: „В тебе така біла сорочка, мати з такою любов’ю випрала та попрасувала її. Ціни мати, вона в тебе одна.” Ці слова мене дуже вразили. Я потім намагався наскільки тільки міг допомагати  мамі, але вітер в голові брав своє. Я забував про все, друзі, вуличний собака, улюблений спорт, це все мене цікавило значно більше. Додому я прибігав поїсти та  поспати. Так йшло моє дитинство. Але одного разу в наш дім прийшло те, що рано чи пізно приходить до усіх. Мами не стало. Я плакав декілька днів, життя начебто зупинилося. Тоді я ходив до 8 класу, мій молодший брат до 5, а сестричці було лише 5 років. Батька в нас не було, він вже давно зник серед любителів спиртних напоїв. Моїм сльозам не було кінця.

На этот вопрос люди отвечают по-разному. Одни говорят, что любят зиму, потому что можно заняться зимними видами спорта. Другие говорят, что не любят зиму, потому что холодно, и уже с осени ждут весну и лето. От третьих вообще не добьешься конкретного ответа.